Вихованець донецького баскетболу Максим Нікітін вшосте за кар’єру працює з Валерієм Плехановим і вдруге представляє БК “Запоріжжя”. У дебютних матчах 34-річний важкий форвард видав яскраве видовище: у франківському баблі Максим Нікітін набирав у середньому за гру 21,3 очка, встановив власний рекорд результативності у матчі з БК “Рівне” (27 очок), допомігши при цьому команді Валерія Плеханова вперше в сезоні виграти всі ігри баблу.
Після вражаючого дебюту у складі БК “Запоріжжя” Максима Нікітіна визнали найкращим гравцем грудня у Суперлізі Favbet, що й стало приводом для спілкування із пресслужбою клубу.
– Максиме, вітаємо з титулом MVP грудня в Суперлізі. Завдяки чому вдалося проявити себе у дебютних матчах у складі БК “Запоріжжя”?
– Перед приїздом до Запоріжжя я не тренувався більше тижня. Відпочив, відновився. Потім вже тут ми провели 3-4 тренування та поїхали до Івано-Франківська. Я був доволі свіжий, мав багато сил та бажання проявити себе у новій команді. Мабуть це дало такий результат.
– В інтернеті немає жодного великого інтерв’ю з тобою. Чому так?
– Важко відповісти. Можливо, через те, що я ніколи не був на провідних ролях у команді, тому ніколи мене й не розпитували про щось особисте.
– Виправимо цю ситуацію і за традицією запитуємо про дитячі роки, пов’язані з баскетболом. Розкажи про своє дитинство, коли починав грати у баскетбол, хто брав участь у твоєму професійному становленні?
– Починав займатися у ДЮСШ №5 міста Донецьк. Мій перший тренер – Ольга Пилипівна Костюкович. У початкових класах школи баскетбол був факультативом, а вже з 6-го класу я більш серйозно приділяв увагу цьому виду спорту. У місті було створено клуб БК “Донецьк”, це додавало наснаги молодим хлопцям.
Коли я вже розумів, що хочу грати на високому рівні, прийшов на перегляд у дубль цієї команди. Туди – не пройшов. Потім я вирішив відбиратися у команду Першої ліги.
Щоб ви розуміли, наскільки сильно я любов баскетбол, розповім таку історію: я приїхав на перегляд через кілька днів після операції. У мене на руці ще були шви, я перемотував її еластичним бинтом і тренувався. Коли лікар запитав – а що з рукою – довелося зняти бинт. Звісно, мене відправили додому. Минуло кілька тижнів і я знову прийшов. Мене взяли. Так сталося, що через кілька місяців Першу лігу розпустили. Кількох гравців перевели у дубль БК “Донецьк”, у тому числі й мене. Тоді я вперше потрапив до Валерія Миколайовича Плеханова. Власне, з того часу й почалася моя професійна кар’єра та становлення як дорослого гравця.
– Як вдалося пробитися на рівень Суперліги?
– Тренери БК “Донецьк” брали молодих гравців на тренувальні збори, які проводилися закордоном. Там ми грали товариські матчі, де мали змогу проявити себе. Кардинально ситуація змінилася з початком війни у 2014 році. Команда вийшла у плей-оф, але залишилась без легіонерів. Тоді українці догравали сезон. Ми програли серію за бронзу “Азовмашу”. Сезон 2013-14 років став моїм першим повноцінним досвідом у Суперлізі.
– Тепер ти вже вшосте працюєш разом із Валерієм Плехановим. Це той випадок, коли гравець знайшов свого тренера? На твою думку, які ігрові якості він цінує в тобі найбільше?
– Валерій Миколайович запрошував мене до складу “Запоріжжя” ще перед стартом цього сезону, але я вирішив залишитися у “Будівельнику”. Він теж родом із Донецька, ми давно знаємо один одного, багато разом працювали. Щодо якостей, він знає, що я можу нав’язати боротьбу, поштовхатися під кільцем, допомогти у захисті. Це моя думка. Але краще запитати у самого тренера.
– За всю свою баскетбольну кар’єру які приємні моменти закарбувалися у пам’яті найбільше?
– Звісно, це перші медалі у Суперлізі разом з “Кривбасом” за 3 місце та чемпіонство з “Будівельником” торік. Ще були приємні моменти, пов’язані зі стрітболом у Донецьку. Там проводився масштабний турнір, я виграв етап один на один, став переможцем у складі команди 3х3. Мене запросили у Київ на фінал Red Bull King of the Rock, але Валерій Миколайович не відпустив. Потрібно було їхати з клубом на збори.
– Протягом кар’єри не розглядав можливість спробувати свої сили в іноземному чемпіонаті?
– Бажання було спробувати себе в ролі легіонера, але чесно кажучи, це не так просто та й особливо пропозицій не було. Зараз багато сильних українських гравців перебувають закордоном, тому в Суперлізі у мене з’явилася можливість отримувати більше часу та проявити себе.
– Розкажи про свою родину. Де вони зараз, як війна змінила ваше життя та що довелося пережити у 2014?
– Коли ми поїхали грати у Маріуполь півфінальні матчі плей-оф, вже тоді коїлося щось незрозуміле у місті. Була стрільба, спалили відділення Приватбанку. Пам’ятаю, що зранку прокинувся у готелі від того, що почув вибухи. Недалеко від готелю побачив БМП, військових, автомати… На той момент ми не розуміли, що відбувається. Зіграли з “Азовмашем”, повернулися додому, завершили сезон.
Вже після цього почалися більш серйозні обстріли. Я жив у такому районі Донецька, де вибухи чув, але, на щастя, туди не “прилітало”. Десь через півроку Валерій Миколайович запросив мене у “ДніпроАЗОТ” і я виїхав з Донецька. Ситуація залишалася напруженою, їхав через блокпости, але все минулося.
Повномасштабне вторгнення у лютому 2022-го я зустрів у Харкові. Нам у “Харківських Соколах” напередодні 24-го числа сказали, що вводиться комендантська година. Зранку я прокинувся від вибухів, розбудив дружину і ми швидко зібрали речі. Поїхали у Дніпро, потім у Тернопіль. Вирішив відправити дружину з сином Артемом до Польщі. З того часу вони двічі приїжджали. Були якраз нещодавно.
– Які в тебе захоплення, крім баскетболу? Як проводиш вільний час?
– Люблю більярд, хоча за останні роки майже не граю. Також подобається рибалка. На жаль, все спорядження та снасті залишилися в Донецьку, тому також вийти порибалити особливо зараз не вдається. Коли жили у Слав’янську кілька років тому, часто ходив у ліс за грибами. Мені подобається природа і все, що з нею пов’язане.
– Після дебютних матчів у складі БК “Запоріжжя” склалося враження ніби ти давно знаходишся в команді. Невже так досконало знаєш ігрові схеми та систему гри? Чи є якісь інші причини швидкої адаптації?
– Я давно знаю тренера, його вимоги. Ми попрацювали над комбінаціями, тому особливих труднощів влитися у колектив у мене не було. Тут хороший мікроклімат, це й стало запорукою успіху. Приємно, що ми виграли всі матчі і пішли на новорічні свята у хорошому настрої.
– Після розформування “Будівельника” чемпіонат став більш непередбачуваним. Гравці колишнього чемпіона опинилися у різних клубах. Які очікування у тебе від другої частини сезону?
– Ці зміни додали інтриги у чемпіонат. Тепер більшість команд приблизно одного рівня. У другій половині сезону матчі будуть важчими. Тепер команди прагнуть отримати якомога краще місце для плей-оф. Тому матчі проходитимуть у більш силовій та жорсткій манері. У плей-оф будуть зовсім інші ігри. На мою думку, навіть команда з 6-7 місця може піднести сюрприз у плей-оф.
– Наступний матч команда зіграє проти “Київ-Баскета”, який після розформування “Будівельника” тепер вважається одним із претендентів на золото. Як налаштовуєшся на гру проти своїх колишніх тренерів та партнерів?
Розформування «Будівельника» – це форс мажор, я добре спілкуюся і з тренером, і з гравцями, тому не можу сказати, що якось особливо налаштовуюся на гру проти них. Це буде звичайна гра, на майданчику ми всі суперники, всі це розуміють і будуть намагатися показати свою кращу гру. Точно берегти себе у цьому матчі я не буду.
З ким із гравців Суперліги товаришуєте?
Протягом багатьох років добре спілкуюся з Павлом Буренком. Ми починали ще в «Донецьку», грали часто грали разом, підтримуємо зв’язок, спілкуємось. Насправді ті, то хто довго грає у Суперлізі, вже знають один одного багато років, тому з багатьма спілкуємось при зустрічі.
Автор публікації
