Професійна кар’єра Степана Лесика в українському баскетболі розпочиналася в Івано-Франківську, де він провів близько шести років. На початку цього сезону бігмен став гравцем БК “Старий Луцьк-Університет”. В інтерв’ю клубній пресслужбі “Старого Луцька” Лесик розповів про ключові етапи кар’єри, згадав про виклик у національну збірну, протистояння з Швагринським та чимало іншого.
Степане, левова частина твоєї професійної кар’єри, твоє становлення як професійного баскетболіста відбулося в Івано-Франківську. Напевно, тому більшість представників баскетбольної спільноти вважають, що ти і родом з цього міста, але ж це не зовсім так?
– Дійсно, я народився у селищі Заводське на Тернопільщині. Перші кроки у баскетболі робив з гуртка, який створила вчитель фізкультури Юлія Михайлівна. Вона мене завжди кликала, бо я був високого росту. Зрештою, мені подобалося там займатися, але це був просто шкільний гурток і про щось професійне я навіть тоді не думав: ходив, аби пограти та побігати. Згодом брав участь у шкільних, районних, обласних змаганнях. Одного разу мене помітив тренер команди з Тернополя, яка грала у ВЮБЛ. Я навіть не тренувався з ними, їздив тільки на матчі, зіграв декілька турів.
Потім мене запросили у «Говерлу». Також було ще запрошення з Рівного. Я тоді навіть не знав про якусь професійну лігу з баскетболу. Це дійсно було більше для мене як розвага чи хобі. Тому перед тим як обрати щось, я порадився з хлопцями з Тернополя. Вони порадили обрати Франківськ. Так я опинився в цьому місті та цій команді.
– Близько шести років.
З огляду на твій молодий вік, це добрячий шмат життя. За цей час Франківськ, напевно, став для тебе другим домом?
– Ну так, сто відсотків. Це якраз такий вік, коли багато друзів, знайомств. Дівчину також зустрів в цьому місті. Франківськ я дуже добре знаю і завжди радий туди повертатися. І тепер, коли я буду казати, що їду додому, то додому – це не лише до батьків, а й додому в Івано-Франківськ.
Цей період був і фундаментальним та базовим для твого становлення як гравця. Зрештою, ви тією ж командою пройшли, фактично, всі щаблі професійного баскетболу і досягнули найвищого – Суперліги.
– Ну так, але зараз, на жаль, не всі грають за «Говерлу» і у Суперлізі загалом. Однак дійсно – це було класно, що ми однією командою починали з ВЮБЛ, потім Вища ліга, Суперліга. Нам не вдалося досягнути якихось дуже високих місць, але, фактично, дітьми ми грали проти дорослих мужиків і трималися більш-менш пристойно.
З того покоління «Говерли» з ким зараз найбільше спілкуєшся?
– Підтримую спілкування з багатьма, майже зі всіма. У нас навіть є якась група спільна. Найбільше спілкуюся з Вовою Дроздовим. З іншими хлопцями теж, але не так часто.
З перших років існування БК «Старий Луцьк-Університет» часто грав проти «Говерли». Як тобі гралося проти лучан? Які асоціації виникають з тими поєдинками?
– Перша асоціація – це те, що буде дуже жорстка гра і треба буде майже битися на майданчику за результат. Завжди треба було викладатися по максимуму. Звісно, з Швагринським завжди було важко боротися. Він грав на моїй позиції і мені не раз прилітало у підборіддя. Такі ось асоціації.
– Чесно кажучи ніколи не задумувався про це, але після завершення минулого сезону, я мав декілька хороших пропозицій. В тому числі, до мене звернулося і керівництво «Старого Луцька». Я все обдумав і вирішив перейти у цей клуб. В «Говерлі» також все добре було, але от в мене було бажання кудись перейти, спробувати щось нове, зрозуміти як певні процеси відбуваються в іншій команді. Зрештою, варіант зі «Старим Луцьком» виявився для мене оптимальним.
Ти згадав про те, що свого часу в тебе був вибір – Івано-Франківськ або Рівне. Не шкодував, що не обрав Рівне?
– Ні, не було такого. Франківськ – класне місто. Якщо взяти, не лише баскетбол, то життя там комфортне, спокійне, сучасне. Ще й дуже близько до гір. Гори – це взагалі моя віддушина. Дуже люблю їздити в гори, ходити в походи з ночівлею. Це взагалі супер!.
Баскетбольна «тусовка» в Україні невелика, фактично, в кожного є знайомі у різних командах. З кимось радився щодо переїзду?
– Радився лише з Кабацюрою та Старцевим. З «Старого Луцька» на той момент не говорив про це ні з ким. Коли дізнався, що Паша Горобченко теж сюди переходить, то з ним говорив теж. Він молодий гравець, але вже пограв в різних командах і в нього більший досвід.
До речі, про Горобченка. Те, що ви двоє переходили в нашому команду було додатковим аргументом? Як мінімум, були вже певні награні взаємодії.
– Так, я був радий, що він також переходить в Луцьк, бо це людина, з якою я пограв цілий сезон разом. Дійсно, в мене з ним було багато взаємодій і поза майданчиком ми теж спілкувалися. Та й взагалі, коли їдеш в нове місце і є якась знайома людина, вже простіше.
Шість років у Франківську – це немало, особливо з огляду на твій молодий вік. Пригадай, чи вагався щодо переходу. Такі рішення, зазвичай, даються непросто.
-сНапевно, ні. Коли я вже зрозумів, що буду грати за «Старий Луцьк», то зникли сумніви. До того ж мене дуже гарно зустріли у клубі, забрали, відвезли куди потрібно, все розповіли та допомогти. Я побачив, що хороша організація процесу, тренери добре спілкуються із гравцями, тож мені було неважко призвичаїтися.
З ким, окрім Горобченка, ти найкраще налагодив контакт, коли потрапив у нашу команду?
– Напевно, з Антоном Мусієнком. Як тільки я приїхав, то він мене теж трішки вводив в курс справи, розповідав що і як. На риболовлю з ним теж встиг з’їздити. Ми з ним часто спілкуємося, проводимо час.
Тепер давай трішки про результати команди. Коли вдалося перервати серію невдач, перемігши Рівне на їхньому ж майданчику, хлопці трішки видихнули? Стало легше психологічно?
– Коли немає перемог, то над командою така хмара якась висить. Ніби і жарти є, і можна посміятися, але все одно щось не так. Ми вірили, що будемо вигравати і віримо, що другу половину сезону будемо виглядати краще. З минулого сезону в команді залишилося не так багато гравців. Згодом одні приїжджали, інші залишали команду. Нам був потрібен час, щоб зігратися, перелаштуватися. Думаю, через це були такі результати.
По останніх іграх, навіть програних, можна побачити, що з’явився рух м’яча, передачі, ми стаємо схожими на тих баскетболістів, якими повинні бути. Та ж сама перемога над Рівнем багато про що свідчить. Я думаю, що в нас ще все попереду.
У футболі гравці не святкують голи у ворота своїх колишніх клубів. В цьому сезоні ми вже двічі грали проти «Прикарпаття-Говерли», незабаром ще один матч. Які емоції в тебе під час цих поєдинків? Є особливе хвилювання?
– Скажімо так, перед першим же матчем я усвідомив собі те, що хоч в «Говерлі» і багато моїх колишніх одноклубників, але жаліти мене ніхто не буде. Навпаки вони хотітимуть чи забити через мене, чи спровокувати на втрату або помилку. Тому я розумів це і, зрештою, це все абсолютно нормально. Я налаштував себе, що це суперник. Перед грою поговорити чи після матчу зустрітися – це нормально, але під час матчу ми суперники. Тому не було ніякого переживання чи думок таких.
Коли ти грав в Івано-Франківську, то тоді для вас особливим суперником, напевно, була «Львівська Політехніка». Це було галицьке дербі. Для Луцька таким суперником є Рівне. Встиг відчути особливості цього протистояння? Особливо тоді, коли вдалося перемогти і перервати безвиграшну серію.
– Настрій, звичайно, був хорошим, адже нарешті ми виграли. Втім не скажу, що ми якось надто святкували чи раділи. Є розуміння того, що ми не здобули ту кількість перемог, яку мали б. Я не знаю скільки потрібно вигравати поспіль матчів, щоб ми ходили і раділи від цього та, щоб були вболівальники задоволені. А про принциповість гри, то, звісно, вона є. Тепер ці матчі для мене теж принципові.
В Івано-Франківську зіграємо проти «Київ-Баскета», якому двічі поступалися в овертаймах здавалося б у переможних матчах. Тепер ці поєдинки теж стають принциповими. Хочеться віддати боржок?
– Ну звичайно. Для прикладу, в другому матчі ми просто подарували перемогу киянам своїми дурними втратами. Я думаю, що навіть, якби ми в тому володінні ключовому, скажімо, просто перевели м’яч за половину, вже б перемогу не віддали. Сталося як сталося. «Київ-Баскет», якщо подивитися по цьому чемпіонату, має багато нервових кінцівок, але вони виграють. Значить сильні ментально. Це команда, що завжди грає до останнього.
Перед виїзним матчем проти «Запоріжжя» наставник суперника Валерій Плеханов відзначав, що ти не в найкращих кондиціях. Однак ця грала стала для тебе найкращою за статистикою у цьому чемпіонаті. Такі слова досвідченого тренера тебе додатково мотивували?
– Здається, він сказав тоді, що я ще не знайшов своє місце в команді. Та я навіть і не знаю, що сказати. Можливо, дійсно якісь ігри я видавав не надто хороші. Якщо він так сказав, то може мене недооцінили і того так вийшло. В нас тоді перед цим була не надто хороша серія загалом. Напевно в якихось іграх я не продемонстрував всі свої можливості і якусь класну статистику.
Як загалом оціниш готовність нашої команди до вирішальної частини чемпіонату, яка передуватиме серії плей-офф?
– В деяких гравців є мікротравми, але я думаю, що все буде добре. Команда в загальному добре готова, настрій хороший, ми готові боротися. Як казав Дмитро Забірченко: «З другого по восьме місце всі команді рівні». І десь вже виграє характер, бажання і, напевно, трішки везіння.
Влітку ти отримав дебютний виклик до національної збірної. Це дало тобі можливість потренуватися та провести контрольні матчі з найсильнішими баскетболістами України. Згадай про цей період.
– Це дуже класний досвід. В першу чергу я був радий, що мене викликали. Звісно, хотів подивитися на рівень збірної зсередини, перейняти нові знання. Хоча ми грали в Тайвані, але я думаю, що там теж непоганий рівень в деяких команд був. Я задоволений, що побачив, як тренуються гравці збірної, які грають у Європі. Це дуже класний досвід, який показує мені в якому напрямку треба рухатися. Коли щось не виходило, тренер підтримував та підказував.
На тому зборі було чимало досвідчених гравців. Серед бігменів це ті ж Пустовий, Петров. З ким з гравців збірної найбільше спілкувався? Хто підказував, давав поради?
– Спілкувався я найбільше із Сафоновим. Відверто кажучи, у збірній була дуже хороша атмосфера і підказували та допомагали всі. Переважно, це досвідченіші гравці, бо вони одразу всі вловлюють і дають поради, неважливо на якій позиції цей гравець грає. Дійсно, Петров часто теж допомагав, але не буду нікого виокремлювати, вдячний кожному.
Як ти дізнався про виклик до збірної?
– Мені сказав про це Євген Мурзін. Потім зателефонував Віталій Степановський і далі вже він тримав в курсі справ.
Наскільки важливо те, що до збірної викликають гравців з Суперліги, в тому числі молодих гравців?
– Залучати молодь – це дуже важливо. Зізнаюся чесно, ще декілька років тому, я не так сильно стежив за Суперлігою. А зараз в нашій Суперлізі дуже багато саме молоді і це класно. Коли тебе викликають у збірну, то це певний маркер того, що ти рухаєшся в правильному напрямку. І це мотивація, новий досвід з баскетболістами, які грають на високому рівні і можуть тобі сильно допомогти. Зрозуміло, що за якийсь короткий проміжок часу тебе багато нового не навчать, але в розумінні гри, це додатковий плюс.
Розкажи про свою адаптацію в Луцьку.
– Луцьк – дуже гарне місто, чимось схоже на Франківськ. Мені тут дуже комфортно, можливо, навіть трішки комфортніше. Може в мене такий район просто, що немає заторів і я спокійно дістаюся куди хочу. Мені все подобається зараз.
Ти згадував про риболовлю. Знаю, що любиш багато гуляти, ходити пішки. Як ще проводиш вільний час?
– У вільний час також граю в комп’ютерні ігри. Зараз вийшов «Stalker2». Брат мій молодший грає у Squad, то я також з ним граю інколи. А так, то ще в тренажерний зал ходжу, коли є можливість.
Автор публікації
