Головний тренер «Київ-Баскета» Дмитро Забірченко в інтерв’ю Україна на часі поділився спогадами про виступ за «Азовмаш», «Будівельник» та інші клуби, розповів про значення грошей в баскетболі і оцінив роботу під керівництвом Майка Фрателло в збірній України.
– Ваше становлення як гравця відбувалося в нульові. Це такий щасливий період українського баскетболу. Завдяки кому вам вдалося реалізувати свій ігровий потенціал, який ви мали на виході з академії?
– В принципі, Володимир Петрович Брюховецький. Звичайно, велику школу дав Кирило Вадимович Большаков. Мабуть, характер. Фізично він нас готував. Тобто три роки ми з ним працювали по два рази в день і без вихідних. Це дуже така, знаєте, школа виживання. Я дуже дякую йому за ту школу, яку він мені дав і через яку я пройшов, через всі ці випробування, тренування. Дуже дякую. Він дійсно зробив велику роль в моєму становленні як баскетболіста. Потім прийшов Володимир Брюховецький і я дуже багато грав. Це було вже в СК «Маріуполь», Суперліга. Тобто це новий був досвід. Потім був Євген Вікторович Мурзін. Кожен рік в мене були нові тренери, кожен мав свій вплив на моє становлення як баскетболіста. Я думаю, що десь пройшов його трошки пізніше, ніж зазвичай це відбувається. В 25-26 років я вже став тим баскетболістом, яким був до кінця кар’єри.
– Яким ви пам’ятаєте Рімаса Гірскіса в «Азовмаші», легендарну постать українського баскетболу?
– Я не дуже багато з ним працював. Я був молодим гравцем і мене запрошували на тренування, постояти на боковій покидати іноді м’ячик, коли команда готується до ігор. Було 10-12 гравців дуже високого класу тоді, а я молодий баскетболіст. Розумів, що не буду дуже багато часу там грати чи щось робити на тренуваннях. Мені Гірскіс запам’ятався дуже позитивно. Він міг крикнути щось там, але завжди намагався донести інформацію нормально, без крику, з позитивом. Я був молодий і в мене майже не було баскетбольної школи. Я розумів його, чого він на мене кричав І дуже часто був незадоволений. Тренер-литовець зі своєю школою. Там молоді гравці проходять цю школу з юності, а я в 19-20 років вперше щось почув про це.
– «Азовмаш» був для Маріуполя чимось більшим, ніж просто баскетбольний клуб?
– Звичайно. Це відчувалось всюди. «Азовмаш» був для Маріуполя більше ніж «Іллічівець» футбольний, більше ніж водне поло. Хоча ці клуби також мали великий вплив на маріупольських людей. Але «Азовмаш» – візитна картка Маріуполя. Не тільки баскетбольний клуб, а взагалі. Відчувалося, що ти не просто представник клубу, а представник саме міста. Тобто це було як одне єдине ціле.
– Легіонери в 2007 році приїжджали до Маріуполя і казали, що все класно, подобаються фінансові умови, класний чемпіонат, єврокубки, але в місті нема куди сходити і розважитися.
– Маріуполь десь з 2012 року змінився. В цьому плані, можливо, ще з 2010-го і до 2014-го почало дуже багато таких закладів відкриватися. Там дуже багато повідкривалося закладів харчування і для нічного життя. Хлопці в ті роки вже не відчували якоїсь недостачі в цьому. Але з графіком, коли вони грають чемпіонат, Єврокубок, Кубок і Лігу ВТБ ще цю, то я взагалі не розумію, як міг виникати час ще кудись ходити. Часу не було.
– В ті роки там грали Халід Ель-Амін, Арт Лонг, Арнас Казлаускас, Панайотіс Ліаделіс. Якими ви пам’ятаєте цих людей не лише в тренувальному процесі, а і поза баскетбольним майданчиком?
– Мені було важкувато з ними. В них своє коло спілкування. Вони розуміють, що команда складається з 12 чоловік, котрі дають результат і тренуються постійн. Я не мав постійного тренувального процесу з першою командою. Міг тренуватися з другою командою. В мене було таке було, що по чотири тренування на день: два з другою командою і два з першою. Здається, по чотири гри було на тиждень або по дві в Вищій лізі. Тобто ти виїжджаєш, чотири дні тебе немає, ти випадаєш з тренувального процесу першої команди. Було навіть таке, що я вже попросив керівництво тренуватися тільки з другою командою. Не міг бути повністю корисним для неї, а там на мене розраховували. Щоб бути корисним, треба тренуватися саме з партнерами, з якими тобі потім грати. Я розумів, що не буду мати ігрового часу з тими легіонерами і українцями, які були в складі тоді і гратиму 3-5 хвилин максимум. А тренувальний процес мені все одно потрібен, ігровий досвід потрібен. Я пам’ятаю, що керівництво на мене трішки образилося, коли попросився в другу команду, тренер теж образився. Але для мене це був такий перший серйозний в плані прийняття рішення досвід. Вирішальні ігри сезону, я мав бути максимально корисним для другої команди, в першій все одно не грав. Вважав, що мушу допомогти другій команді виграти медалі Вищої ліги.
– Халід Ель-Амін затримався в українському баскетболі. Він пограв за «Азовмаш», потім за «Будівельник». Яким він був суперником на майданчику?
– Він дуже розумний, грав з головою. Мені запам’яталось, що він такий хитрий і користується цим на всі 100%. Душевна людина. В принципі, не було поганих гравців в людському плані тоді в команді. Я думаю за рахунок цього ставали чемпіонами країни.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, чимало баскетбольних людей залишались в Маріуполі. Читав історію Петра Подтикана, який там взагалі жах пережив. Він їздив по цьому місту і дивом вирвався. Олександр Скутельник також перебував тоді там. Як ви переживали всю цю історію? Чи були на контакті з хлопцями, з якими перетинались в команді?
– Трошки були на контакті. Один з моїх перших тренерів Володимир Машира лишався там, але потім виїхав до Бердянська, йому вдалося. Володимир Орленко також був у Маріуполі, йшла Вища ліга. Десь він зник, його шукали. Знайшли, все добре, живий і здоровий, слава Богу. З Олександром Скутельником також були на зв’язку. Він дзвонив, коли виїжджав. Я був в Тернополі. Він питав, чи можна там десь якось побути, але до Дніпра поїхав спочатку. Петро Подтикан через сина спілкувався. Я цікавився інформацією. Була Інформація, що він поранений і не могли з ним довго вийти на зв’язок. Потім знайшли і через сина я питав, як там батько. Петро Миколайович зараз вже здоровий, в Дніпрі з дітками працює і розвиває український баскетбол. Те так багато баскетбольних людей не змогли виїхати, це добре.
– Ви грали за «Азовмаш», БК «Донецьк», БК «Київ», «Будівельник». Після становлення в Маріуполі, що вас найбільше вразило в Києві?
– Дуже шумно було. Перші півроку взагалі здається, що шум в вухах просто не покидав мою голову. Це, перш за все, від трафіку, від машин. Тут все по-іншому, дуже такий високий ритм життя. Люди йдуть, нікого і нічого не помічають. В Маріуполі такого, звичайно, ще не було. Я сам з Дружківки, потім 5 років в Маріуполі. Там немає такого ритму життя, дуже рідко люди кудись біжать, поспішають. Тобто це більш розмірене і спокійне життя.
– Ви також пограли за БК «Донецьк». Розкажіть про свої враження від цього клубу. Тоді здавалося, що це щось таке помпезне, приїхали легіонери масштабу Кріса Овенса, Деметріуса Александера, Андреса Родрігеса, Пі Джей Такера, який потім грав в НБА.
– Мені здається, що була дуже велика різниця між українцями і легіонерами. Легіонери з великим контрактами і українці. Брати Кривичі, Андрій Ботічев – основні гравці серед українців, але всі – молоді хлопці. Я, В’ячеслав Богданов, Артем Щепкін, Тимур Бабкін. Ставка була на легіонерів, а українців статусних не було. Наступного року вже Артур Дроздов приїхав. Я ще 3-4 місяці побув з командою, а потім перейшов в БК «Київ». З того сезону також дуже багато для мене було нового, становлення як гравця, скажемо так.
– Потім ви поверталися в 2012 році в «Азовмаш» і грали до 2014-го. Буремні події 14-го року починалися в Маріуполі, було неспокійно. Думалось вам тоді про баскетбол чи чемпіонат взагалі відходив десь на інший план.
– Ми думали про баскетбол. Не було нічого такого. Якось було трошки тривожно, але в принципі не дуже відчувалося це. В Києві був майдан, а в Маріуполі нічого такого не було. Тільки ближче до травня, здається, трошки спалили цей міськвиконком, міську раду, Приватбанк. Тобто вже почались трошки там якісь заворушення, кулеметні черги, ще щось, літаки чи вертольоти літали. Ти перший раз це відчуваєш і трошки переживаєш, але це було або вночі так або пізно ввечері. Вдень ти не відчував нічого. Якщо ввечері не виходиш на вулицю, то можна сказати, що ти спокійно себе відчував. Тоді в останній сезон керував командою Звєздан Мітрович. Починав Сергій Завалін, а закінчував Мітрович.
– Це дуже емоційна людина? Прямо під час матчів міг так нагримати, що навіть через телевізійний екран трохи люди напружувалися. В тренувальному процесі та поза майданчиком також був таким?
– Дуже спокійний. Тільки на майданчику емоційний. Ми з Максимом Пустозвоновим пішли в ресторан, сидимо, вечеряємо. Заходить Звзєздан і каже: «Добре, сидіть». На наступний день каже бігати і стрибати, згадав що ми вчора розважалися. Але в той день, коли ми сиділи, він ніяк не відредагував. Я і Макс не п’ємо алкоголь. Ми нормально сиділи. Була вже десята година вечора, не те щоб дуже пізно. Звєздан прийшов також повечеряти. А потім каже, що ми вчора сиділи і треба сьогодні попрацювати. Хоча сказав, що ми взагалі не вживаємо алкоголь з Максом.
– Восени 2012 року пішов з життя президент «Азовмаша» Олександр Савчук. Наскільки ви тоді всередині команди відчули, що фактично клуб залишився без свого серця.
– Дуже відчули. Я вихованець академії «Азовмаша», із системи клубу. Савчук завжди був однією з найбільш справедливих людей в керівництві клубів. Максимально намагався бути корисним команді, максимально підтримував. Він міг дати і нормального копняка гравцям, але якщо добре зіграли, то давав премію. Максимально справедливо до всього відносився. Ми всі знали, що він хворів. Розуміли, що йому важко, але все одно новина про смерть такае була трохи шокуючую. Потім вже відходили і почалися розмови про те, чи відчує його втрату клуб, чи взагалі буде далі баскетбол в Маріуполі. Всі розуміли, що баскетбол тримається на Олександрі Володимировичу. Але потім нас заспокоїли. Сказали, що все буде добре, є донька, яка все бере на себе і клуб далі буде в Маріуполі. Все буде добре, до 2014 року так і було. Коли вже почались ці заворушення, ми поїхали зіграли три чи чотири гри в Лізі ВТБ підряд, щоб закрити чемпіонат. Ми вдома не могли приймати суперників вже, ніхто не їхав до нас. Закрили ігри, з нами повністю розрахувалися за той сезон, Сказали що грошей може не бути. Але ми домовилися, що за два останніх місяці граємо як за один, дограємо чемпіонат і щоб не було зникнення команди посеред сезону.
– Чи часто у вашій кар’єрі бували ситуації, коли зарплату не виплачували?
– Таке буває, але це, в принципі, нормально. Я філософськи до цього відношусь. Значить так потрібно. Значить так має бути. Значить це якесь наступне випробування для тебе як для гравця або тренера. Звичайно, що цього не хочеться. Було так, що в «Будівельнику» дві зарплати мені не дали, а потім я переходжу туди через два роки і мені дають дві зарплати. Я думаю, це нормальна практика. Вона не нормальна взагалі для світового баскетболу, але це нормальна практика для нашого українського баскетболу. Це не новина, є як є. Думаю, керівництво якось намагається впливати на гравців, підписувати нових і старих гравців, тобто своя політика. Я намагаюсь туди не лізти і не хочу нікого образити. Думаю, що ми вже звикли до цієї, скажемо так, філософії українського баскетболу.
– Скільки в середньому заробляв український баскетболіст в нульові і десяті роки?
– Дуже по-різному. В мене в Донецьку була зарплата не дуже велика, 4 або 4,5 тисячі доларів зарплата. Легіонери приїжджали на 35-40 тисяч доларів. Відчували велику різницю між українськими гравцями і легіонерами. Мені здається, що в нас трошки недооцінювали українського гравця, але потім підросли Лукашов. Пустозвонов, Кравцов. Вони десь підняли планку своїми зарплатами для інших гравців в українському баскетболі. Артур Дроздов прийшов. Українці зрозуміли, що вони можуть заробляти гроші, не тільки легіонери.
– Лукашова, Пустозвонова, Кравцова фактично фінансова криза 2008 року підштовхнула до того, щоб вони почали грати краще. Тоді з БК «Київ» дуже багато легіонерів поїхало.
– Здається, сезон 2008/09 догравали вже без легіонерів. Залишилися Манучар Маркоішвілі і американець Райс, двоє їх лишилося. Але був Артур Дроздов, як молоді хлопці, так і Олег Салтовець, Дмитро Брянцев. Було ким догравати. Все-таки криза 2008 року року не дуже вплинула все-таки на український баскетбол, дивлячись по історії. Ми пережили цей рік в українському баскетболі досить таки нормально і були потім гірші часи. Тоді ми не відчули майже якогось спаду. Поїхали десь легіонери і українські гравці почали багато грати, якісь результати досягати. Керівники клубів зрозуміли, що без українських гравців нам нікуди не дітися і почали підіймати трошки зарплати. Це позитивно вплинуло на весь український баскетбол.
– Ви почали працювати тренером в «Тернополі», хоча народились, виросли і ваше становлення пройшло в Донецькій області. Наскільки ви відчули різницю в менталітеті, чи вона є між регіонами?
– Я почав в Дружківці, але був граючим тренером. Ми там намагалися збудувати команду, підтримувати баскетбол в регіоні, розвивати якось стрітбольні турніри, ще щось. Підтримка була Федерації баскетболу України, підтримка обласної Федерації баскетболу. Ми так потрошку розвивали і намагалися рости, але потім подзвонили мені з «Тернополя» і запропонували піти в Вищу лігу в команду з амбіціями. Я прийняв рішення поїхати, але інший менталітет ти відчуваєш. Колись Слава Медведенко сказав, що не буває чемпіонів з цегляних новобудов. Тобто коли в тебе все є в житті, нащо робити щось більше і виходити зі своєї комфорту? Донецька область – це індустріальний регіон, багато звичайних робітників на заводах. Мама працювала в магазині взуття, потім на ринку щось торгувала. Батько був зварювальником на заводі. Тобі треба щось робити для того, щоб стати людиною і розвиватися самому, окрім того що батьки роблять. Треба робити крок через ці бар’єри свого комфорту чи ще чогось, щоб чогось досягти в житті. Все моє життя в школі було на вулиці. Ти формуєш характер, тобто вулиця формує характер дитини, людини і так далі. А в Тернополі ти приїжджаєш в місто спокійно, там якихось підприємств дуже мало. Люди працюютьв Європі або на якихось там неважких професіях, повітря легше. Трошки по-іншому виховання йде людини, дитини. Коли я приїхав і почав щось там кричати, мені казали: «Нащо ви так кричите?». Мені гравець мій каже, що так не можна. Довелось вигнати з тренування і дати зрозуміти, що можна і що треба іноді так. А коли людина не робить і каже «Нащо ви на мене так кричите?», то відчуваєш різницю трошки в менталітеті.
– Ви вивели «Тернопіль» до Суперліги у підсумку. Чи було у вас відчуття, що прийшов перший тренерський успіх?
– Воно було і в перший сезон. Ми стали бронзовими призерами. Ми програли півфінал «Рівному». Розуміли, що «Прометей», скоріш за все, виграє Вищу лігу, а ми грали півфінал. Дуже важкі дві гри, вже був такий час, що конденсат на паркеті збирався і ми більше каталися, ніж грали в баскетбол. Але дві команди були в однакових умовах. «Рівне» на нашому майданчику навіть забило дуже багато кидків відкритих, тому що захищатися неможливо, ти їздиш і так далі. Треба віддати їм належноне за це. На наступний рік ми в принципі відчували вже перевагу над «Рівним». Ми ми виграли свою групу, максимально знали, що робимо на майданчику, трошки змінився склад і люди. В останньому турі регулярного чемпіонату першої групи нашої ми «Рівне» вдома обіграли з різницею 25-30 очок і відчували дійсно, що ми сильніші в своїй групі. Так, ми розуміли, що, звичайно, буде важко далі в плей-офф, але в своїй групі ми відчували перевагу і виграли її завдяки цьому, отримали право на підвищення в класі.
– Ви виграли Суперлігу з «Будівельником» минулого року. Що цей чемпіонський титул дам дав вам ментально в першу чергу?
– Ментально – нічого. Зрозумів, що ніякі перемоги не мають стати на шляху твого, скажемо так, утворення як тренера і ти не можеш зупинятися. Звичайно,сезон в «Будівельнику» дав мені дуже багато в плані того що я міг експериментувати на баскетбольному майданчику з формою захисту і нападу, ротацією гравців. Я розумів, що в нас вже була якась перевага по іграм перед плей-офф, міг реально експериментувати дуже багато, щось спробувати новеньке так тобто. Друга половина сезону дуже багато мені дала в плані розвитку як тренера, тому що коли конкурентний сезон, ти не все можеш спробувати. В кожній грі ти борешся за перемогу.
– Чи були ви впродовж своєї грової кар’єри колись близькі до переходу в європейський клуб або навіть в НБА? Сергій Ліщук з’їздив в літній табір, але не закріпився і щасливо відіграв сім років за «Валенсію».
– В мене не було такого. Я ж не був талановитим, скажемо так. Все мені далося тільки після того, як я почав працювати старанно. Немає в мене таланту в нападі такого, щоб за мною ганялися клуби. Звичайно, я зрозумів це все для себе і почав грати в захисті, щоб за мною ганялися клуби як за захисником. Талант в нападі завжди можна знайти, а ось «собаку» в захисті не завжди. Я прийняв для себе цю важку роль «собаки» в захисті і почав з цим рухатися. Розумів, що для НБА шансів немає, що тут казати. Єдиним сюрпризом для мене було, що в віці 30-33 років пішов на якесь інтерв’ю і кажуть, що я був на драфті 2004 чи 2006 року. Кажу: «Не знаю». 22 роки мені тоді було. Сергій Ліщук, мабуть, в 2004-му виставився, а Олексій Печеров в 2005 чи 2006-му. Ось і я там десь був. Потім зняли кандидатуру з драфта чи не зняли. Не вибрали мене, зрозуміло, тому що де я, а де НБА. По європейському клубу? У нас був такий чемпіонат сильний в ті роки, що не було сенсу їхати по грошах і по рівню. В мене була пропозиція з Бельгії, але не зрослося. Я вибрав «Азовмаш», тому що Ліга ВТБ, чемпіонат України, Єврокубок з однією сторони і чемпіонат Бельгії без Євокубку з іншою. Умови теж мали значення, але крім умов я все одно завжди обирав спортивну складову. Для мене Єврокубок, Ліга ВТБ, чемпіонат України були на порядок вище тоді, ніж чемпіонат Бельгії.
– Ви зіграли за збірну України 42 матчі і були капітаном команди на Євробаскеті-2013 і чемпіонаті світу – 2014. Тоді з командою працював американець Майк Фрателло. Чому ви навчилися у нього як тренера.
– Мабуть, трошки психології. Я дійсно для себе ніколи дуже багато від тренерів не брав, тому що дуже змінюються часи. Те, що тренували в 2014-му, зараз вже не актуально. Брати дуже багато можна, але чи зможеш ти через 10 років це застосувати? Баскетбол розвивається і треба рухатися, вносити корективи. Не треба дивитись в минуле дуже багато. Але у Майка була ця психологія. Він був великим психологом, знав як розмовляти з гравцями і донести інформацію. Він був спокійною людиною, але коли ти вже вивів його, то маєш нести покарання. Іноді він давав навіть дуже великі навантаження. Так, я розумію, що там історія така. Великі навантаження, збірна в перші дні, перші цикли. Але просто помирали на майданчику. Два тренування по три години, п’ять днів без вихідних. Люди починають хворіти. Хтось з гравців каже, що нога болить і просить у тренера відпочинок. Він каже: «Так, лікуйся. Йди з тренером по фізичній підготовці Річардом в басейн відновлюватися». Приходить Кирило Натяжко і говорить: «Я завтра буду тренуватися, не можу з Річардом в тому басейні, ледь не вмер там. Краще буду бігати з болем, ніж знову піду з Річардом в басейн. Це також така психологія тренера. Не хочеш тренуватися – спробуй там себе. Він розумів, коли дійсно є травма А коли щось болить, він каже: «Розумієте, хлопці, в мене також болить, але ж я приходжу на тренування. В мене болить нога, але ж я приходжу сюди і показую вам все». Ця філософія того, що є біль, а є травма, і це дві різні речі. Я дуже багато з цього прийняв. Треба працювати, якщо це не травма, щось робити через біль, це нормально для спорту.
– Який найголовніший матч в вашому житті?
– Під час ігрової кар’єри, 100%. Сьомий матч в Донецьку, чемпіонський для «Будівельника». Я так думаю. Це в плані результату. В плані своєї гри дуже важко сказати. Не було такого, що я видав свій матч життя якийсь і набирав по 50 очок. А в тренерській кар’єрі матч життя я ще свій не зіграв точно, він попереду.
Автор публікації
