Одним із новачків БК “Запоріжжя” у цьому сезоні став 26-річний захисник Андрій Хохоник. Вихованець миколаївського баскетболу вперше у своїй кар’єрі виграв золото Суперліги з “Будівельником”, а тепер погодився на новий виклик – поборотися за медалі у складі більш скромного за фінансовими можливостями клубу. Андрію Хохонику відведена особлива роль – на його плечах лежить відповідальність за побудову атак та швидкість руху м’яча. Чи справляється зі своїм завданням, які баскетбольні скіли хотів би покращити та чому обрав “Запоріжжя” – ми запитали у нього особисто.
– Андрію, розкажи про свої дитячі роки. Коли прийшло розуміння того, що ти хочеш займатися баскетболом та якими були перші успіхи?
– Мій старший брат часто грав з друзями у баскетбол на любительському рівні. я неодноразово спостерігав за ними і мені було цікаво. Так сталося, що якраз у цей період на уроці фізкультури вчитель показав нам вправи з баскетбольним м’ячем. До речі, це був дриблінг. Мені дуже сподобалося. Я почав ходити на тренування з братом частіше, поки вони грали – я водив м’яч, у перерві кидав його у кільце, а вже згодом потроху бігав з ними. Мені тоді було 9 років. Я зрозумів, що хочу займатися баскетболом. Тоді у друзів свого брата я взяв номер спортивної школи “Надія”, сам зателефонував і записався на перегляд. Йшли вже вдвох з братом, там нас зустрів Олександр Андрійович Шнейдер, який і став моїм першим тренером. Коли я приходив на тренування – відчував щось неймовірне. Кожен раз я чекав тренування, як свого дня народження.
– Як вдалося вийти на професійний рівень: хто тебе помітив, допоміг у становленні, вселив упевненість?
– Змалечку я не вирізнявся якимись фізичними даними або талантом. Щобільше, у дитинстві я був низького зросту. Більшість скептично ставилися до того, коли я казав про свою мрію – грати у баскетбол. У 14-річному віці я був зростом приблизно 160 сантиметрів, тоді як однолітки мали 180. У прямому сенсі був нижчим на голову. Потім я різко додав у зрості, але бракувало ваги. Тому з дитинства мене переслідували одні й ті ж коментарі – найменший, найхудіший і таке інше. Доступу до тренажерної зали у мене тоді ще не було, тому я почав займатися в домашніх умовах. Граючи на рівні ВЮБЛ у Миколаєві у віці 13-16 років, я точно не був ключовим гравцем. Однак мене це не зупиняло і я продовжував тренуватися. Можу сміливо сказати, що займався я більше за всіх. Можливо, це помітили тренери дублюючого складу “Миколаєва”, адже після ВЮБЛ мене запросили у команду Вищої ліги. Це був черговий крок до своєї мрії. Я наполегливо працював, щоб потрапити до основного складу. Так воно й вийшло. Коли мені було 16 років і я працював з дублем, наші тренування відвідував наставник основного складу МБК “Миколаїв” латвійський спеціаліст Агріс Гальвановскіс. До речі, у цій в команді тоді грав Олександр Сізов. Тренер помітив, що я багато працюю над собою, приходжу в зал раніше за всіх і покидаю серед останніх. Коли бракувало гравців на тренуваннях у першої команди, підключали молодь. Стали долучати і мене.
– Психологічно ти був готовий у 16 років до такого виклику, як Суперліга?
– Насправді я не награвся вдосталь на юнацькому рівні, недовго виступав й у Вищій лізі. Тренер МБК “Миколаїв” підпускав мене до складу в сезоні 2013/14 років. У зв’язку з подіями, які розпочалися тоді в Україні, легіонери поїхали, фінансування впало і потрібно було догравати чемпіонат тими гравцями, хто був. Так у 17 років я фактично опинився вже у основному складі.
– Фанати МБК “Миколаїв” і ваш зал. Там завжди була особлива атмосфера. Розкажи про свої відчуття, коли ви грали і перемагали там фаворитів Суперліги.
– Зараз, коли згадав ту атмосферу, у мене одразу мурахи по шкірі. Якраз у ті сезони одним із завдань команди було виходити на другу половину за рівної гри. Бо там уже вболівальники нам допоможуть витягнути перемогу. Фанати дійсно дуже сильно тиснули на суперників, тоді як у нас, у гравців, відкривалося друге дихання. У Миколаєві люблять баскетбол, вміють вболівати і роблять це щиро. На матчі приходили родичі, друзі, знайомі – постійно зал був переповнений. У команді грали багато місцевих баскетболістів. Ту атмосферу неможливо передати словами. Хочеться, щоб баскетбол знову повернувся у той зал, а Миколаєві відродилася команда Суперліги. Деякі матчі залишаться у моїй пам’яті назавжди. Пригадую, як після переможної гри над “Будівельником” у плей-оф вболівальники ще півгодини залишалися у залі та співали пісні. Це було велике свято.
– Розкажи про початок повномасштабного вторгнення. Де ти й твоя родина перебували 24 лютого 2022 року?
– Я був у Миколаєві, ми з командою готувалися до матчу. 23 лютого у нас відбулося тренування. Коли наступного дня я прокинувся зранку, то помітив, що батьки чимось занепокоєні. Я глянув на телефон. А там пропущені і багато повідомлень. Потім прочитав новини. Не вірилося, що все відбувається насправді. З кожним днем ставало все гірше й гірше. Прийшло усвідомлення того, що швидко це не закінчиться і потрібно якось допомагати. Деякі наші гравці пішли записуватися до ТрО, ходили здавати кров. Десь у перших числах березня я потрапив до миколаївської організації волонтерів. Допомагав протягом двох місяців. Якщо згадувати, то найважчі часи повномасштабного вторгнення – це перші два тижні. Кожного дня були новини, що ось-ось окупанти зайдуть у Миколаїв. Ми залишалися у місті, всі згуртувалися, допомагали один одному, були готові дати відсіч ворогу. Згодом зрозуміли, що утворилася лінія розмежування і вже не говорили, що можуть захопити Миколаїв, а думали вже над тим, як відвойовувати Херсон. У квітні у Миколаєві утворилися серйозні проблеми з водопостачанням. Ближче до літа я вирішив, що потрібно шукати хоч якусь роботу, щоб мати гроші. Тоді я поїхав в Одесу. Ходив на співбесіди, розглядав різні варіанти. У підсумку все склалося таким чином, що я почав тренувати маленьких дітей своїх знайомих, які також виїхали з Миколаєва до Одеси. Разом з тим, я й сам підтримував форму.
– Потім ти потрапив у “Будівельник”. Чим окрім чемпіонства тобі запам’ятався той сезон?
– У серпні мені написав Дмитро Забірченко, запитав – чи я в Україні. За кілька днів він зателефонував і запропонував варіант з “Будівельником”. Я знав, кого вони збиралися кликати в команду. Я давно товаришую з Сергієм Приймаком, це близька для мене людина, ми грали разом за “Миколаїв”. Серед молодих миколаївських хлопців покликали Максима Зайцева. Багатьох з того ростеру я знав, з кимось познайомився на тренуваннях. Присутність таких досвідчених гравців як Володимир Конєв, Олександр Кольченко, Максим Нікітін, Максим Сандул, Павло Буренко додавала впевненості. Той сезон запам’ятався приємною атмосферою всередині колективу. Я вважаю, що саме через це “Будівельник” показав такі результати. Хтось може сказати, що це був сезон під час війни, у нас був зібраний дуже сильний склад, але у тім то й річ, що час був дуже важкий для всіх, наші родини перебували під обстрілами, всі переживали і не завжди баскетбол був на першому місці. Але ми зуміли зробити те, що зробили. Отримувати медаль чемпіона приємно, приємно вписати своє прізвище у рекордний стрік команди, який налічував тоді 27 перемог поспіль. Зараз у “Запоріжжі” ми також намагаємося створити сприятливу атмосферу в колективі, яка б допомагала нам досягати результату. Потроху це вдається. Але команда не формується за кілька тижнів чи місяців. Для цього потрібно більше часу.
– Ти з дитинства мріяв виграти медалі у складі рідної команди з Миколаєва. Віриш у це?
– Так, я виріс у Миколаєві, у мене були кумири серед місцевих гравців – Сергій Онуфрієв, Сергій Гладир. Мені завжди хотілося, щоб “Миколаїв” посідав призові місця. Коли я там грав, дійсно була така мрія виграти медалі Суперліги. Зараз про це важко говорити. Можливо, я ще колись опинюсь у “Миколаєві”.
– Які в тебе є захоплення окрім баскетболу? Як проводиш вільний час?
– Це нове місто для мене, нікого, крім хлопців із команди я нікого не знаю. Тому всі зусилля спрямую на тренувальний процес. У вільний час я здебільшого відновлююсь. Графік у нас важкий, багато вільного часу не маємо. Якщо говорити про літній період, то можна приділити себе чомусь іншому. Наприклад, я почав захоплюватися автомобілями. Намагаюся розібратися у цій темі. Також слідкую й за іншими видами спорту. Люблю грати у футбол, цього літа займався боксом. Трохи працював, ремонтуючи автомобілі. Коли з’являється вільний час, то хочеться провести його з родиною або найближчими людьми.
– У тебе є фотографія біля острова Хортиця у Запоріжжі. Які місця встиг відвідати та як тобі наше місто?
– Про острів Хортиця я знав давно. Ми неодноразово приїжджали грати у Запоріжжя. Подобаються види на Дніпро, пороги. Бажання поїхати на Хортицю у мене було майже одразу. Я попросив Олександра Сізова, щоб все мені показав. У нас був вихідний, поїхали, подивилися на старовинні козачі поселення. Запоріжжя дуже велике у порівнянні з Миколаєвом. Тут багато людей, місто продовжує жити. Я б охарактеризував його так: місто проспектів і доріг. Ще відзначу баскетбольну арену. Коли мені надійшла пропозиція перейти до “Запоріжжя”, то цей палац спорту теж відіграв свою роль.
– Як за час війни змінилися твої вподобання у музиці, кіно, ютубі?
– Скажу чесно: до війни моїм улюбленим музичним виконавцем був баста. Тепер у мене немає жодного його треку. Видалив усе. Я вважав, що він людина честі, але це виявилося не так. Слухаю україномовну музику. На жаль, потрібно було все це пережити, щоб люди почали відмовлятися від російського контенту, а самі артисти співали рідною мовою. Щодо ютубу – особливо його не дивлюся. Тільки трансляції матчів.
– За якими баскетбольними чемпіонатами стежиш, окрім звісно Суперліги. Чи є в тебе улюблені клуби або гравці?
– НБА цікавлюсь менше, цей чемпіонат більше про шоу та атлетизм. Мені більше до вподоби Євроліга та Єврокубок. Завжди подобалася команда “Жальгіріс”. Вони підходили андердогами до сезону, а потім виступали дуже гідно. У них круті вболівальники, які підтримують Україну. У цьому сезоні мені імпонують за рівнем гри “Барселона” та “Реал”. Подобається розумний, швидкий, інтелектуальний баскетбол. Це еталон тієї гри, до якої потрібно прагнути.
– На твою думку, яких баскетбольних скілів тобі не вистачає? І щоб ти змінив у підготовці гравців у дитячому віці?
– Хотів би грати швидше і мати більше впевненість у кидку. Потрібно підвищувати реалізацію. Над цим працюю на тренуваннях. Щоб вийти на новий рівень, треба суттєво покращити ці характеристики. Баскетбол розвивається змінюється, тому починати вчити дітей інакше потрібно вже змалечку. Гра сильно трансформувалася за останні десятиліття. Раніше давали базу – це фізика, кидок. Тепер треба вчити деталям з раннього віку – як ставити ноги, рухатися. Тепер гравець зі зростом 210 сантиметрів спокійно може рухатися з м’ячем, обігрувати, кидати 3-очкові. Раніше про таке й мови не йшло. Тому потрібно змалечку розвивати всі технічні скіли у дітей.
– У стартових матчах сезону ти показуєш непогану статистику, були матчі, коли йшов на тріпл-дабл. У Першій лізі тобі підкорилося це досягнення. Чи ставиш за мету оформити його вже у Суперлізі?
– У перших матчах я навіть не звертав увагу на статистику. Потім у якійсь грі цифри були наближені до тріпл-даблу. Я подумав, було б непогано, це додало б мені впевненості у власних силах. Але свідомо гнатися за цим точно не потрібно. Це тільки заважає. У перерві ми не дивимося статистику, всі думки про другу половину та аналіз першої.
– Далі на команду чекає матч проти “Будівельника”. Ця гра матиме для тебе особливий підтекст?
– Не скажу, що цей матч буде більш принциповим, ніж попередні. У нас у кожного гравця є бажання показати кращу гру та допомогти здобути перемогу. У минулому сезоні “Будівельник” зазнав лише однієї поразки. Тому перемогти такого суперника хочуть всі клуби Суперліги.
– На твою думку, чи зможе БК “Запоріжжя” у цьому сезоні поборотися за медалі?
– Переконаний, що ми можемо. Потрібно прибрати помилки і ми дійсно можемо боротися за найвищі місця. Ми програли лише один матч у сезоні з великою різницею БК «Рівне». Тоді зовсім не вистачило сил, а в другій половині травмувався Олександр Сізов. Дві поразки отримали там, де не мали права цього робити. У матчі з “Київ-Баскетом” я схибив з лінії 8 штрафних. Це найгірший результат у кар’єрі. У підсумку ми програли всього 3 очка. Якби я краще влучив, виграли б ту гру. У матчі зі “Старим Луцьком” знову програли через наші ж помилки. Якщо так рахувати, то ці дві перемоги підняли нас у турнірній таблиці у трійку лідерів на поточний момент. На мою думку, якщо якісь команди виділяються по ростеру, то це хіба “Будівельник” та “Дніпро”, всі інші – нам точно по силам. Тому маємо боротися мінімум за 3 місце.