З початку повномасштабного наступу росії на Україну баскетболіст Старого Луцька Дмитро Швагринський прагнув вступити до лав Збройних сил України, але через відсутність бойового досвіду залишився у Луцьку та волонтерив, зокрема приймав переселенців з гарячих точок у себе вдома.
В інтерв’ю Інформаційному агентству Волинські Новини Дмитро розповів про початок війни для нього та його сім’ї, як став волонтером та приймав удома переселенців, а також назвав росіян дикими тваринами, сказавши, що для нього цієї нації не існує, та висловивши думку, що кожен українець тепер має вивчити українську.
Дім, як для тебе розпочалася повномасштабна війна? Пригадай події 24 лютого.
Повномасштабна війна розпочалася для мене неочікувано. Зателефонували хлопці з Дніпра і сказали, що їх обстрілюють, скинули відео у Viber. Це було о 5:40. Я швидко прокинувся, почав гортати новини. Спочатку не повірив, що це по всій Україні, думав, це лише на сході, поблизу зони ООС. А вже згодом почув перший удар по Луцьку о 6:34. Тоді я зрозумів, що війна дійшла і до нас. Близько сьомої години я вже вийшов у місто, будучи на площі Воз’єднання, почув ще три вибухи. Після цього злість розривала мене зсередини. Я хотів будь-якими діями помститися усім, хто це зробив. Було одразу ж зрозуміло, що напала росія, адже заяви лунали ще раніше.
Тобто ти слідкував за новинами до цього дня?
Так, я слідкував за новинами. Я не можу назвати цих людей росіянами, це кацапи, свинособаки. Хоч росіяни – це нація, але як такої нації у них немає. Світ – це організм, а вони – це паразит всередині організму. Вони настільки зомбовані, це дикі тварини, росіяни – абсолютне зло.
Твої дружина Анна та донька Софія зараз в Луцьку, з тобою?
Ні, вони не в Луцьку. У нас спортивна сім’я. Ми з дружиною ведемо активну спортивну кар’єру (я вів до 24 лютого). Вона зараз грає у волейбольному чемпіонаті Ізраїлю за команду «Маккабі» (Ашдод). Тобто на час початку війни вона була вже там. Як ти бачив, дочка завжди була зі мною на всіх іграх та тренуваннях. Коли розпочалася повномасштабна війна, вона була зі мною. Я дуже хвилювався за неї. Коли ти один, то відповідаєш сам за себе. Але коли в тебе є діти, ти несеш за них відповідальність. Я одразу ж думав, куди її відправити. Мій кум Тарас відправляв за кордон своїх дітей, а я, так би мовити, дав йому «в нагрузку» свою доньку. Дуже йому за це вдячний. Ми відправили дітей до Польщі, де їм допомогли розмітитися родичі.
Коли ти відправив доньку за кордон, що думав робити далі?
Я одразу ж думав, як потрапити до Збройних сил України. До війни це було неактуально, всі уникали військових спеціальностей, але після 24 лютого все змінилося. Я зателефонував за місцем своєї прописки, де мені повідомили, що потрібні люди певних військових спеціальностей або з бойовим досвідом. Тому мені сказали чекати своєї черги в третій чи четвертій хвилі мобілізації. Але після цього я не просто сидів на місці, перші два тижні ми дуже активно волонтерили.
Як на початок війни відреагували у «Старому Луцьку», були якісь збори?
Жодних зборів не було, всі були у паніці, опікувалися своїми сім’ями. Збори було робити недоцільно, адже ніхто не знав, чого очікувати далі, в яких масштабах буде війна і як на це реагувати. Хтось, як і я, відправив дітей за кордон, і невеликими групками ми почали волонтерити. Я говорив з другом, який дотичний до військової справи, і він порівняв військо з командою:«Тебе треба навчити, звозити на полігон, обстріляти, і лише тоді командир взводу візьме тебе до себе в «команду». Ви ж не візьмете до себе в баскетбольну команду будь-кого, так само і у війську».
Ти – один з лідерів «Старого Луцька», тобто людина, яка фактично знає про все в команді. Де зараз твої партнери, що вони роблять?
Більшість хлопців тут, у Луцьку. Чимало моїх партнерів з міст, де зараз гаряче: Миколаїв та Миколаївська область, Одеса. Вони вирішили залишитися тут, адже туди було важко доїхати, зокрема житомирська траса перекрита, там відбувалися важкі бої. Невдовзі їхні родичі приїхали сюди, аби діти не отримували стрес. Є кілька хлопців, які пішли у територіальну оборону та захищають свої території, також у гарячих точках воюють представники нашого фан-сектора. Зрозуміло, що їхні імена ми не називатимемо.
Знаю, що ти волонтериш, але ніде цього не афішуєш. Розкажи про це детальніше.
Так, в перші два тижні ми дуже активно волонтерили: ходили на волонтерські точки, допомагали, возили людей до кордону. Я особисто разів п’ять возив дітей та жінок в Устилуг. Протягом тижня у мене вдома жили люди з Ізюма, ми їм допомагали речами, з реєстрацією, аби вони могли отримати допомогу, я показував їм, де у нас аптеки. Люди до такої міри були налякані, що коли спрацьовував газовий котел, вони одразу ж були в паніці, мовляв, це летить літак. Згодом ми знайшли їм житло у Луцьку. Ми потрошки все робили, але ніде цього не афішували, бо я такого не люблю.
Що розповідали ці люди, як вони вибиралися з гарячих точок?
Історія у них дуже неординарна, але зараз такі історії фактично всі. З гарячих точок вони вибиралися дуже тяжко. Протягом чотирьох днів сиділи на молокозаводі під обстрілами росіян. Коли розпочалася війна, то на околицях міста стріляли, і вони не надавали цьому значення. А згодом почали літати літаки. Вони розповідали, що найстрашніше – коли летить літак і скидає авіабомби, адже ти не знаєш, куди воно впаде. А ось «Градів» та артилерії вже не боялися. Люди дуже звикли до цього. Коли вони приїхали до Луцька і в нас звучала повітряна тривога, панікували і спускалися в укриття, яке я облаштував у себе в гаражі. Ці люди пережили нереальний стрес.
Як ти ухвалив рішення приймати вдома переселенців?
Мені зателефонували і сказали, що потрібно розмістити переселенців. Рішення я ухвалив одразу без зайвих думок. Людям, які у мене були, потрібно було спокійно поспати хоча б день-два, аби заспокоїти нерви, їм потрібний був домашній затишок. Згодом вони знайшли собі житло, оскільки не хотіли набридати. Ці люди дуже порядні.
Впевнений, що у тебе багато знайомих баскетболістів по всій Україні, зокрема й в містах, де тривали й тривають бойові дії. Чи спілкувався з кимось, що вони тобі розповідають?
Так, я спілкувався з одеситами, адже постійно говорять, що там є імовірність нападу на місто. І в Миколаїв я телефонував, спілкувався і з харків’янами. Харків отримав один з найбільших ударів, адже він розташований дуже близько до кордону з Росією. Я пропонував приїхати сюди, але в кожної людини є своя домівка, місця, де вони виросли, тому вони сподівалися, що невдовзі все закінчиться. Люди ховалися у підвалах, жінок та дітей відправляли за кордон. У новинах показують, що за кордоном зараз п’ять-шість мільйонів українців, але коли я був на кордоні і бачив усе на власні очі, то думаю, що ця цифра трішки занижена. Кожен хоче повернутися, але потрібно спершу перемогти цих свинособак. Зрозуміло, що перемога буде за нами, але хотілося б, щоб для нас ціна була мінімальна, а для агресора – максимальна.
Вже другий з трьох останніх чемпіонатів України з баскетболу не вдалося дограти. Цього разу через війну. Які перспективи професійного баскетболу в Україні після війни, він буде?
Перспективи є завжди, немає такого, що всі опустили голови. Так, зараз всі думки про війну. Фактично сто відсотків соціальних проєктів зупинилися, спорт – один із них. Але спорт в Україні розвиватиметься і далі. Ми знаємо, що наша збірна невдовзі гратиме на відборі. Тому навіть під час війни баскетбол не зупиняється. Коли ми переможемо, то розвиток спорту буде ще сильнішим, адже і європейські країни бачать та знають, що таке Україна і хто такі українці.
Футболіст Андрій Богданов, який зараз в теробороні Києва, сказав, що йому нині не до футболу і не до відновлення чемпіонату. Ти береш м‘яч у руки?
Соціальне життя відійшло на другий план, на першому плані – допомога військовим. Інколи хочеться зайти на майданчик. Ось зараз ми сидимо на трибунах, а хлопці кидають м’яча, десь хочеться і самому взяти його в руки. Спорт – це як наркотик, хоч така паралель навряд доцільна. Спорт – це залежність. Хай там що каже Андрій, колись-таки він повернеться до цього діла, адже це справа його життя.
В одному з інтерв‘ю ви з дружиною казали, що ваша мрія – поїхати на якийсь великий баскетбольний турнір. Ця мрія змінилася зараз?
Мрія частково була реалізована. Коли дружина вперше підписала контракт з іноземною командою, то ми потрапили на гру Євроліги – грали «Маккабі» з Тель-Авіва та «Црвена звезда». Атмосфера була нереальна. В Україні я також був присутній на іграх такого рівня, зокрема коли наша збірна грала з іспанцями і їх перемогла. Тоді у нас був максимально бойовий склад. Але зараз мрія одна – щоб на нашій землі був мир і з боку сусідів-свинособак не було жахіть. Україна точно переможе, ми вже перемагаємо. Після війни пам’ятатимемо усіх загиблих Героїв та прославлятимемо живих.
P.S.
Після закінчення розмови Дмитро підняв мовне питання, наголосивши, що тепер кожен українець має вивчити українську:«Інколи я виходжу ввечері погуляти і чую не мову, так би мовити, не нашу… Навіть афроамериканці приїжджають в Україну і за рік вивчають українську. А людина, яка живе тут протягом всього життя, цього зробити не може. Це неправильно, адже коли ти їдеш в Польщу, то навіть поляки дивуються, чому українці розмовляють російською. Зараз тривають мовні дискусії. Можливо, моя думка хибна, але я бачу це так. Після того, що відбулося і відбувається в нашій країні, цьому питанню потрібно приділити максимальну увагу».
Автор публікації
