Єлизавета Мітіна розповіла про рівень чемпіонату Казахстану і про своє бажання повернутися до України.
– Єлизавето, приводом для нашої бесіди стало ваше лідерство в списку снайперів чемпіонату Казахстану. Не пригадую, щоб ви демонстрували таку результативність раніше. З чим це пов’язуєте ?
– Коли грала в одеському “ІнтерХімі”, у мене були такі результативні матчі, в “Будівельнику”, де грала до 24 лютого минулого сезону, був один такий поєдинок. В столичній команді я, в цілому, виконувала інші функції – грала на позиції плеймекера, тому результативної гри чекати не приходилося.
Тут я стала грати другим номером, тобто в амплуа атакуючої захисниці. Крім того, отримую багато ігрового часу – навіть повні матчі доводилося грати, а в середньому десь 35 хвилин. Тренер мені повністю довіряє, тому з’явилася впевненість в своїх силах – в цій команді, в цьому чемпіонаті, і я можу робити все, що можу.
– На майданчику повна свобода дій, чи є певні комбінації, які ви маєте виконувати?
– Звісно, комбінації, є. Деякі з них, не хотілось би вихвалятися, робляться під мене, щоб я отримувала право на завершальний кидок. Це, якщо тренер бачить, що в мене все виходить у грі. Але ж гра на гру не приходиться. Розпочинала сезон не дуже результативно, в першій грі, взагалі, набрала всього 4 очки.
Щоправда, тоді ми грали проти одного з фаворитів чемпіонату – команди “Туран”, де, до речі, грають дві українські баскетболістки – Аня Рульова і Влада Волошина – мої одноклубниці по “Будівельнику”. Одна з найважчих ігор вийшла з “Tigers-KazATU” із Астани, яка також претендує на золото. Ми їм, на жаль, програли 3 очки. З двома поразками йдемо на 3-му місці, зігравши вже з усіма командами.
– Розкажіть трохи про систему змагань.
– Система відрізняється від чемпіонату України. За перші два тури команди грають між собою по колу, після чого визначаються дві п’ятірки, які далі грають між собою ще три тури. Так визначається сітка плей-офф. Ігри проходять в одному місті (Щучинську), де кожна з команда грає по 4-5 матчів – дві-три гри поспіль, день відпочинку, потім ще два матчі. Тур грається раз на місяць.
– Давайте відмотаємо плівку назад. В квітні ви збиралися на довгий зарубіжний збір у складі збірної України 3х3. Розкажіть про нього, будь ласка…
– Так, був довгий зарубіжний збір, після якого був відбірковий турнір на чемпіонат Європи. На жаль, відбір ми не пройшли. В принципі, я не мала брати участь в турнірі – тренер мене у складі не бачив, але через те, що вибула зі строю Наталія Цюбик, я все ж таки взяла участь у змаганнях.
Ми мали непогані шанси отримати путівку, але у вирішальній грі поступилися збірній Литви. Причому дуже образливо – в овертаймі.
Потім Юрій Процюк запросив мене до збірної України, яка брала участь в Європейських університетських іграх, вже з класичного баскетболу. Дуже добре, що так сталося, адже після 3х3 трохи забуваєш, як грати в класику. Зіграли добре – посіли друге місце.
– Як склався варіант з Казахстаном?
– Дуже просто. Мій хлопець родом з Казахстану, тому я вирішила, що не буду нічого шукати – гратиму в цій країні. Дамір мені знайшов команду – “Томіріс” із Алмати, котра якраз була тільки заснована і набирала склад. Знала, що чемпіонат Казахстану не особливо сильний, але мені напевно був потрібен саме такий, щоб знову заграти та повірити в свої сили. Тому дуже рада, що так склалося.
– Як вас прийняли, як ви адаптувалися до нової країни, до нової команди?
– Адаптація пройшла дуже швидко. Єдине, що доставляло деякі складнощі, це різниця в часі з Україною. Спочатку було три години, а з переходом на зимовий час – чотири. Крім того, місто знаходиться в горах, тому перший тиждень закладало вуха та боліла голова. Люди тут дуже доброзичливі, гостинні, і я це відразу відчула, тож прийняли мене добре. Дуже швидко налагодилося і спілкування всередині команди.
Як виявилося, з двома дівчатами я колись суперничала на майданчику. Що цікаво, це було під час молодіжного чемпіонату світу з баскетболу 3х3, коли ми стали бронзовими призерками. Тоді якраз грали проти збірної Казахстану. Тож при зустрічі обійнялися, поцілувалися, як рідні люди. Тож притирка пройшла дуже швидко, непомітно, я би сказала. Тренер у нас грамотний. Цікаво, що своїм підходом Олексій Єропкін чимось нагадує мою тренерку в “Інтерхімі” Ірину Щипакіну.
Щоправда, вже в листопаді стала відчувати, що тут все ж таки холодніше, ніж в Україні. Тут кажуть, що в Алмати зими не буває. Хоча у порівнянні з Щучинськом, де у нас проходять тури, можливо, й можна казати, що тут не буває зими. Коли виїжджали на другий тур, в Алмати було “+15”, а там вже “мінус 2”, і сніг йде кожного дня. Зараз і в Алмаати температура теж впала.
– Базову підготовку до сезону проводили в Казахстані?
– Так, але це трохи пізніше, ніж в Україні, десь 1 вересня, тому що сезон стартує пізніше. Два тижні ми працювали над фізичної підготовкою, після чого перейшли в ігровий зал. Працювали вже тоді в повному складі, і лише нещодавно до команди перейшов ще один гравець – центрова з Узбекистану – це буде значна допомога команді, адже у нас був лише один гравець такого амплуа.
Тури проходять раз на місяць, і це, звісно, відрізняється від графіку в чемпіонаті України. Час між турами витрачаємо на заліковування травм, а також проводимо міні-збір з фізичної підготовки. Це, звісно, крім тактико-технічної роботи.
– Вже звикли до такого графіку?
– Такий графік в окремому турі спробувала під час Європейських університетських ігор. Це була шикарна підготовка до чемпіонату Казахстану, адже тут ми граємо саме за таким же графіком – три матчі, день відпочинку, ще дві гри.
Тим не менш, перший тур, вийшов дуже важким у фізичному відношенні: третя гра, після того, як відіграв по 35-40 хвилин в двох попередніх, далася дуже важко. Причому всі ігри були доволі щільні, проходять в боротьбі.
Тут три-чотири команди з десяти більш низького рівня, одна, взагалі, з дитячої ліги, адже тут, взагалі тільки один дивізіон. В таких матчах ми виграємо “+50”, причому другим складом. В таких матчах я на майданчик не виходила, проте, в іграх з конкурентами задіяна майже за максимальною програмою. Мобілізуюся і повністю віддаюся.
– Мені здається, що такий підхід, коли є довіра тренера, коли треба брати гру на себе та вирішувати, вам подобається?
– Так, це завжди приємно, коли тренер і партнерки по команді довіряють. Ти знаєш, що ти можеш і просто робиш, що необхідно в той, чи інший момент. В “Будівельнику”, де грала в минулому сезоні, дійсно, були певні рамки, за які неможна було виходити. Та й тренеру перечити не будеш. Свій останній сезон в “ІнтерХімі” з боку Ірини Вікторівни також була повна довіра, від того були результативні матчі з моєї сторони.
Так, за рівнем чемпіонат Казахстану поступається чемпіонату України, але тут, повторюся, я знову отримала впевненість у своїх силах. І це дорогого коштує.
– Який зі своїх матчів, зіграних в перших двох турах, ви відзначите?
– Це була третя гра першого туру – третя поспіль в тому турі. Я ії дуже запам’ятала, тому грала, можна сказати, з останніх сил. Встановила, до речі свій особистий рекорд, набравши 29 очок. Але після гри просто рухнула на підлогу. Рухнула і сказала нашому менеджеру: “Да-а, система змагань у вас в Казахстані не з легких”.
Я тоді безумно втомилася, але після матчу було гарне відчуття – віддала всі сили. Хоча, в той же час, по захисту були питання. Пам’ятаю, що в першому турі в захисті особливо не працювала. В “Будівельнику”, де я виконувала, як казала, роль першого номера, в захисті від мене вимагали дуже чіпкої гри в захисті. Можливо, грубо сказано, але це відображає рівень вимог – захищалися, як натаскані собаки.
Як раз в тому матчі з “Астаною”, про який я казала вище, згадала, як грала в захисті в “Будівельнику” – я всю гру пресингувала першого номера суперника. В тій грі теж виклалася по максимуму. До речі, набрала тоді 19 очок. Іноді приємніше ось так викластися в захисті, нехай і трохи пожертвувати результативністю. Такий варіант мене теж влаштовує: максимально зіграти в захисті і набрати близько 20-ти очок. Шкода тільки, що тоді поступилися.
У мене в “Томірісі” немає цілі показувати суперрезультативність, головне, щоб команда вигравала, адже команда, як казала, у нас нова, тож дуже важливо показати себе в нашому першому сезоні з найкращої сторони. Не хочеться підводити людей, які тебе запросили сюди, хочеться виконати поставлені задачі – увійти в четвірку. Головне – грати командно, всі разом. Склад у нас, в цілому, молодий: центрові по 28 років, решта – по 25 років і менше, тож, впевнено, ми зможемо виконати задачу-мінімум, а далі вже поборемося за медалі.
– Після 2-го туру розпочалися вже ігри тільки з найсильнішими командами – в топ-5. До них ми ще повернемося. Розкажіть поки що, як влаштований ваш побут в “Томірісі”?
– Клуб нам з Даміром орендує квартиру, адже він також тут працює в казахстанському баскетболу – судить матчі національних змагань. Квартира неподалік від залу, в центрі міста, десь в 15-ти хвилин ходьби.
Що стосується побуту, то треба, звісно ж, готувати їжу, прибирати квартиру. Тож потроху зростаю і як кулінар, адже треба годувати кохану людину (сміється). Ось так непомітно пролітають дні. Тренування, домашні справи. Звичайний такий спортивний режим, до якого я звикла.
– Як часто спілкуєтеся з рідними?
– Можна сказати, щодня. Якщо не телефоную, то пишу повідомлення. Звісно, переживаю, як вони там. Останнім часом стали відключати електрику. У в дворі у батьків, наприклад, встановили пункт обігріву. Що й казати, все, що зараз відбувається в країні, дуже хвилююче, тож намагаюся постійно бути на зв’язку з близькими. Звісно, тримаю зв’язок і з подружками, які продовжують грати за “ІнтерХім”. З ними, взагалі, безперервно спілкуюся. В будь-якій момент може відбутися все що завгодно, тож я маю знати, як вони.
– В якому режимі тренуєтеся?
– Два рази на тиждень у нас по два тренування, в інші – по одній, неділя – вихідний. Плюс у нас є тренер з індивідуальної підготовки, тож, якщо є бажання, можна додатково попрацювати. Такою опцією я із задоволенням користуюся.
– Два рази на тиждень по два тренування – не замало?
– Так. Але в різних командах по-різному. В “Будівельнику”, наприклад, було три дні по два тренування. Тут легше графік, треба ще додаткові тренування, як для мене. Тому дуже обрадувалася, коли з’явився тренер за навиками. У нас тренування триває півтори години, ранкове – можливо, дві.
Додам, що на початку сезону тренування іноді зупинялися, щоб пояснити деякі моменти молодим дівчатам. Тож в той період дуже не вистачало тренувань. Наприкінці було відчуття, що тренування начебто й не було. Тож у мене було бажання попрацювати над тим, шо вмієш, так би мовити, закріпити, а потім у грі це використати. А то іноді втрачаєш навички, коли над ними не працюєш. Під час виступів за “ІнтерХім” я після тренування ще залишалася в залі, щоб попрацювати додатково. Тут цих додаткових тренувань мені на початку не вистачило. Зараз така можливість з’явилася , і це дуже великий плюс.
Цікаво, що тут якійсь час були тренування тривалістю три години – в той час волейболісти, з якими ділимо зал поїхали на довгий час. Але три години це вже забагато, як на мене. Дві години, наприклад, йде кидкова підготовка, залишається ще година на тактику. І ти розумієш, що вже нічого не розумієш, адже дуже втомився за попередню частину тренування. Десь упродовж двох тижнів працювали в такому режимі.
– Чи є у місцевих вболівальників інтерес до баскетболу?
– На жаль, через те, що ми граємо постійно на виїзді, із вболівальників – тільки представники інших команд, чи, наприклад, боксери, чи юні спортсмени, які знаходяться в Щучинську на зборах. Тому підтримки вболівальників тут як такої немає. А ось під час дитячих змагань тут просто відбувається щось неймовірне, на майданчику – матч, на трибунах – своєрідне суперництво фан-секторів команд-суперниць – одна група з одного боку, друга – з іншого. Причому з барабанами та дудками. Емоції киплять, батьки трохи не в бійку лізуть, щоб доказати свою правоту. Емоції, немов на чемпіонаті світу: переможці лікують, вболівальники на майданчику, ті, хто програли – падають на підлогу та плачуть. Приблизно така картина. Ось такі пристрасті киплять.
Це стосується ігор за участю хлопців, тому що жіночого баскетболу на юнацькому рівні, мені здається, в Казахстані немає, тому що бачила, що за деякі команди заявлені і дівчата. Тож можна сказати, що дівочий баскетбол тут страждає.
– Чи є вихід на міжнародний клубний рівень з Казахстану?
– Ні. На міжнародному рівні грає тільки збірна Казахстану.
– Як довго ви плануєте грати в чемпіонаті Казахстану?
– Поки що далеко наперед не загадую. Цей сезон, звісно, проведу повністю тут до кінця. Хотілось би, що в Україні завершилася війна, тоді я б повернулася додому і грати в національному чемпіонаті. Я зрозуміла, що я не хочу грати за кордоном. В Казахстані мені подобається, але вже дуже скучила за домівкою. Там все своє, рідне. Тож хотілось би там знаходитися постійно. Побачимо.
– Можливо, така думка виникла через те, що дуже скучили за домівкою?
– Ні. Це рішення не пов’язано з цим, до цього я прийшла ще після минулого сезону. Вирішила пограти в Казахстані, щоб знову повірити в свої сили, вийти, можливо, на новий рівень майстерності. Далі – побачимо. Але все ж таки хочеться якогось спокою. Не хочу уїжджати від рідних та від коханої людини. Заробітна платня, наскільки я розумію, буде така ж, як тут, тож не бачу сенсу. Домашня я людина, що поробиш.
Але є бажання грати за збірну України – і з баскетболу 3х3, і з класичного баскетболу.
Взагалі, думаю ще пограти кілька сезонів, а потім планувати своє життя вже поза кар’єрою гравця. Але тільки в Україні, їхати у невідомість неготова.
– Ваша кохана людина готова з вами в Одесі жити, чи в Ізмаїлі?
– Так. Він вже зі мною був в Україні, зокрема в Одесі, Ізмаїлі і Києві, де я грала в минулому сезоні. Даміру в Україні подобається, особливо в Одесі. До війни ми вже планували робити йому документи, щоб він залишався в Україні, і ці плани залишаються незмінними.
Він, звісно ж, продовжив би займатися своєю баскетбольною справою –суддівством. Він мав розпочати судити саме того тижня, коли почалася війна. В суботу у нього вже був запланований перший матч в чемпіонаті України, а в четвер, як ви знаєте, розпочалася війна. Тож в цьому питань немає. Коли Україна переможе у війні, все це ми реалізуємо.
– В З-му турі, який проходив в грудні, ви в двох матчах зіграли надрезультативно, набравши 30 і 32 очки, причому 30 у грі з командою з Астани, з якою конкуруєте в чемпіонаті за друге місце. Прокоментуйте свою гру в цих матчах…
– Насправді, цей тур був дуже складним: як ви вірно відзначили, на цьому етапі ми граємо тільки з найсильнішими. Тут була вже інша відповідальність, велике бажання виграти у суперників, яким програли в минулих турах. Але досягнути максимального результату не вдалося: знов перемога над “Астаною” і знову поразка від лідера – Турана”, хоча цього разу поступилися лише два очки (77:79), на відміну від матчу на першій стадії. До того ж, поступилися команді, яка вважається більш слабкою – “Іртишу” з Павлодара, причому 15 очок. Я б з радістю поміняла свої очки на цю перемогу, оскільки це була поразка, за яку соромно. Це була друга гра туру, не сказала б, що ми були втомлені, або недоналаштовані, просто був не наш день. По-іншому складно пояснити цей результат. Тож у підсумку ми так і залишились на третьому місці у чемпіонаті.
Своєю грою, в принципі, задоволена. Намагаюся від матчу до матчу приносити максимальну користь команді, але у тій же грі з “Іртишом” набрала всього 8 очок. Як бачите, іноді все ж таки не вистачає стабільності, але я прагну до неї. Як завжди.
– “Томіріс” був близький до того, щоб нанести першу поразку лідеру – “Турану”. Чому не вийшло це зробити?
– Під час цієї гри ми весь час наздоганяли, причому відрив сягав 21 очка, і все ж, після великої перерви ми почали набирати обертів. Перша половина була зовсім невдала, дуже нервова, зрештою, наш тренер навіть не розмовляв з нами у перерві. Може, це на нас вплинуло, ми дівчатами зібралися і вирішили, що гратимемо у своє задоволення. Так у нас і вийшло досягти інтриги у цьому матчі. Так, ми були дуже близькі до перемоги. Чому не вдалося? Може не вистачило досвіду, все-таки “Томіріс” більш молода команда.
Втім, за кілька секунд до кінця гри, за рахунку “-2”, ми провели гарну атаку, вивели нашу розігруючу на далекий кидок. Але не забили. Трохи не пощастило. Думаю, якби був овертайм, ми могли б дотиснути лідера і все ж таки здобути перемогу. Сподіваюся, що в наступних турах нам це вдасться.
– Які цілі ставите на цей сезон?
– В першу чергу, взяти медалі. Хотілось би, звісно, золоті. Я розумію, що “Томіріс” новостворена команда і нам буде дуже важко стати чемпіоном Казахстану. Але ми боротимемося. Зробимо все, що зможемо. Що стосується особистих нагороду, то хочу стати MVP чемпіонату. Але в мене є дуже серйозний конкурент – ще одна українська баскетболістка Ганна Рульова. Це дійсно класна досвідчена гравчиня. Вона також набирає чимало очок, ії гра багатьох захоплює. Можливо, з нею і поборемося за титул найкращого гравця сезону. В будь-якому разі, хотілось би завоювати якійсь індивідуальний трофей.
– Чи залишається у вас мрія потрапити на Олімпійські ігри? В минулому циклі ви були серед претендентів на участь в кваліфікації у баскетболі 3х3. Але саме в ній участь не взяли, а збірна України в Токіо-2020 не потрапила…
– Так, олімпійська мрія залишається зі мною. Вважаю, що в баскетболі 3х3 ми рухаємося у вірному напрямку і маємо доволі непогані шанси потрапити на Ігри-2024. У нас є гарна молодь, серед якої є також і одеситка Анна Сугак. Звісно, мені дуже хочеться побувати на Олімпійських іграх, відчути цю атмосферу. Виграти олімпійські медалі – це, взагалі, межа моїх мрій. Дай Бог, щоб закінчилася війна, щоб ми могли спокійно готуватися та достойно захистити наші жовто-сині кольори. Взагалі, для мене велика честь грати за збірну України, а на Олімпійських іграх – й поготів.
Автор публікації
