Вадим Пудзирей: “Табачник сказав Бродському: “Сьогодні одеські євреї мають обіграти київських”

Вадим Пудзирей – легенда одеського та українського баскетболу. Він пограв за збірну і привів як тренер одеський клуб до бронзи 2003 року. В ексклюзивному інтерв’ю для сайту sport-express.ua Вадим Пудзирей розповів як створювалася баскетбольна БІПА, про ігри за збірну України з баскетболу та суддівство.

– У дитинстві ви обирали між баскетболом та футболом. І як вибрали?

– Так, я народився в Одесі на Пересипі. Грав у футбол за юнаків команди заводу ЗОР. У нападі досить багато забивав, і СКА, і Чорноморцю, був серед найкращих снайперів чемпіонату міста. Прокопенко покійний навіть хотів мене забрати до Чорноморця, до спецкласу (Віктор Прокопенко – перший тренер збірної України, працював із Чорноморцем, Шахтарем та іншими клубами, – прим.).

Але баскетбольні тренери потурбувалися, забрали документи, і я опинився у секції. Я навчався у 66 школі, вчитель з праці, також, вже покійний Макаров Валерій Олександрович, великий був дядько під два метри, він мені прищепив любов до баскетболу.

– З вашим зростом, 198 см, добре було б бути нападником у футболі. На вас би навішували – і все, не шкодуєте?

– Ну, я й у початкових фазах атаки брав участь, розумів гру. Так склалася доля, я у баскетболі.

– З Прокопенком спілкувалися про футбол та баскетбол?

– Вже пізніше, коли я вже став баскетболістом. Віктор Євгенович казав, що футбол та баскетбол – однакові ігри: і там, і там треба встигати і в захисті, і в нападі. І має завжди бути інтелект. Великою людиною Прокопенко був.

Тренер Зоя Валентинівна Лісная приходила на футбольні ігри, рахувала, скільки разів я торкнувся м’яча. Переманювала. Я ховався від неї. Одного разу її мало не отоварили за це 🙂

З 14 років я вже почав займатися лише баскетболом. По два тренування на день, навчався у спецкласі.

– Як швидко почали виступати у чемпіонаті України?

– Пам’ятаю, 1984-го грав за Одесу у Львові на чемпіонаті України, мені 15 років було. За 50 заключних секунд гри я закинув чотири трійки – 12 очок. Із 6, з 7 та з 8 метрів, а останню – з сиреною. Ми програвали Харкову, але перемогли.

Там два зали було. Так зупинили гру у тому другому залі і звідти пішли доглядати нашу гру. Валентин Федорович Мельничук був тренером збірної України, а згодом і Португалії. Він сказав: «Все, ми його беремо до Києва», і 1984 року я перейшов до київського СКА. У десятому класі поїхав до київського інтернату. Грав за дубль Будівельника. В основі були Волков, Шаптала, Подковиров та інші.

З юніорською збірної СРСР встиг злітати в США в 1988-му, досі пам’ятаю – з 6 по 21 травня. Турне – 10 ігор, 6:4 результат. У тих студентських командах грали майбутні зірки НБА – Шон Кемп, Алонзо Морнінг, Кенні Андерсон. Грали із зірками. І обігрували їх. 1990-го літав вже з основною збірною. В Атланті нас Волков зустрічав.

Після інтернату у 1986 році я почав виступати за команду майстрів СКА (Київ). Грали в Луїзіані проти Шакіла О’Ніла. Потужний, сильний і рухався добре. Морнінг нашому центровому Ейнікісу 10 блок-шотів поставив за гру. Ейнікіс намагався його напівкрюком перекинути.

– Відразу стали грати розігруючим?

– В Одесі та збірній України – так. У збірній СРСР грав атакуючого захисника. А взагалі міг з першої по четверту позицію закривати, іноді навіть центрового. Якщо хтось був на фолах.

– У 1992 році ви повернулися до Одеси. Чому?

– Мене Віталій Лебединцев умовив. Олександр Чилевич знав бізнесмена Аркадія Табачника. Вони з Лебединцевим на нього вийшли. Табачник мав спільний бізнес з Борисом Машковичем, який у Німеччині живе. Машкович навіть має документ, що він офіційно перший мільйон доларів витратив на команду. І його син Павло брав участь. Усім сподобалася ідея з командою.

Вони приїжджали на трьох шестисотих Мерседесах з Європи подивитися на наші ігри. Найбільше пишуть про Табачника, але роль Бориса Машковича та його сина Павла теж була великою. Вони мали фірму БІПА та відродили баскетбол у Одесі.

Дуже важливою була роль покійного Бориса Давидовича Литвака, керівника ДЮСШ-2. Він умів домовитися з усіма – від бомжа до президента, розрулював, як третейський суддя.

А потім і Аркадій Борисович Табачник полюбив баскетбол, і на всі ігри літав, і його оточення.

– Мільйон доларів на баскетбольну команду в Україні – це Машкович за один рік витратив?

– Ні, гадаю, що за кілька.

– Починала БІПА у 1992 ще з Першої ліги. Ви ж весь чемпіонат пройшли без поразок!

– Майже. Ми виграли і перший кубок України, у фіналі у харківського ТІІТу, його ще Волков оплачував. Я повернувся втомленим із відбіркового раунду до Євро, грав за збірну. Помічник Табачника потім розкрив секрет – програли б кубок, команду б розформували.

У 90-ті БІПА боролася з усіма в єврокубках, з тим самим Жальгірісом.

– Як ви почали виступати за збірну України?

– 1993-го грали відбір на Євробаскет, на жаль, у фінал Євро не потрапили, програли Латвії. За Хорватію на цей турнір ще приїжджав Драган Петрович. То був його останній турнір. Після нього Петрович поїхав машиною до Берліна і загинув в аварії (7 червня). Ми програли хорватам.

Центрові у хорватів були не дуже рухливі, але такі величезні слони, «міні-шакіли-о’ніли». Коли така гора ставить заслін, важко оббігти. У Петровича дуже швидкий кидок був.

Тримав в іграх за збірну я й литовця Марчюльоніса та бразильця Оскара Шмідта. Вилучали за п’ять фолів, дуже важко проти них працювати. Але Марчюльонісу нічого не дав зробити. Так виховували – не можеш захищатися, тоді хоча б не дай грати. Це був 1998 рік, я був дискваліфікований за те, що вдарив суддю у Вознесенську. Але за збірну грати міг.

– Вилучення та фоли – ваше? Розкажіть найбільш яскраву історію.

– Граємо з Македонією. Мені кажуть: «Триматимеш Петара Наумовського». Я питаю: «А скільки він отримує?». Відповідають: «Півтора мільйона доларів на рік». Я говорю: «Ну все, йому пі**ець» 🙂 У нас гра за вихід у фінальну частину Євро, а він усім по тридцять очко валить за гру.

Я вийшов, забив дві троячки з восьми метрів, отримав на ньому п’ять фолів хвилин за п’ятнадцять. Але ми встигли відірватися у 15-20 очок. Дав імпульс команді, виграли у підсумку 2-3 очки. Він свої 20 закинув, та не мені. Довелося потримати у захисті світових та європейських зірок.

– Чекайте, а що було у Вознесенську?

– Не бив я суддю насправді. Мені вже під тридцять було, досвідчений. Котиться м’яч, я за ним стрибаю, ловлю, перекочуюсь і віддаю. Суддя дає пробіжку. Я випадково відмахнувся ліктем, він упав. Дали 10 матчів дисквалу та два роки умовно. І штраф великий. Але за збірну дозволили грати.

– Ви із суддями любили посперечатися. Чи так це?

– Я ж за справедливість завжди. А то буває – в одній і тій самій ситуації дають фол на користь київської команди, а на нашу користь – ні.

Будівельники перші шість чемпіонатів України нікому не програвали. Ми у сезоні 1993/1994 перші їх обіграли в Одесі на СКА, причому двічі поспіль. Суддя, пам’ятаю, перестав судити після цього взагалі 🙂 Хтось повинен був відповісти за поразки 🙂 У кого авторитет слабкий, того й поламали.

Зараз я і сам нерідко працюю суддею на баскетбольних матчах, тож непросту роботу суддів, звісно, став краще розуміти.

– У вас рекорд по матчах та очках за БІПА-Одеса: 533 ігри та 7 664 очки. Як думаєте, хтось поб’є?

– Щоб ще за ці рекорди платили, як в інших видах спорту 🙂 Як у стрибках у висоту. За підсумками 90-х мені в Одесі ще дали приз – «Гравець десятиліття»

Аркадія Табачника тоді вбили (2 грудня 1997 року власника БК БІПА та його охоронця Гліба Жигалова застрелили в центрі Одеси, – прим. А.Т.). Ми останню фінальну гру 1998-го проводили у Києві без грошей. Борис Литвак Ігоря Харченка та Геннадія Успенського у кафе підгодовував. Київ мав сильного спонсора, вони вже банкет приготували. Все проти нас було.

Табачник не дожив до перемоги. Ми тяжко йшли до чемпіонства. Але саму фінальну серію виграли легко. Після перемоги м’яч знайомому на трибуну викинув, щоб у нас залишився. Адміністратор вирвав у нього. Банкет не скасували, але на нього лише чиновники поїхали – президент федерації та інші.

Але після цієї перемоги знайшлися спонсори. І ще 3-4 роки ми грали завдяки міськвиконкому. Клуб було перейменовано на БК Одеса.

– Якою людиною був Аркадій Табачник?

– У нього так мозок працював, комп’ютер відпочиває. О четвертій ранку прокидався, з 8 ранку в нього вже прийом був. Щоб з ним поговорити, я його ловив дорогою від стоянки до кабінету на цих 50 метрах. Так до нього не потрапиш. На Привозі нам обіди влаштовували, там було кафе. Він пробивав такі моменти, професійний підхід був.

З баскетболом особливо не був пов’язаний, як усі, в школі грав для здоров’я, єврейська дитина. Його однокласником був перший адміністратор БІПА Олександр Олександрович Чилевич. Через нього і вийшли на Табачника. Через баскетбол він і багато своїх моментів закривав, я так розумію. Кажуть, через спорт можна зайти до будь-яких кабінетів. Потім він полюбив баскетбол, прилітав на всі ігри.

– Він любив широкі жести, дати після перемоги підвищені преміальні, наприклад?

– Ні, він чітко платив те, що було домовлено. Ми тільки раз мали затримку зарплати. Аркадій Табачник сам прийшов і сказав: «Це я беру на себе, наступного місяця ви все отримаєте і ще трохи більше».

Пам’ятаю, дві гри у Палаці спорту у Києві. І там був тоталізатор. Михайло Юрійович Бродський тоді Київ-Баскет очолював. І вони з Табачником між собою сперечалися, хто виграє. Табачник сказав: «Сьогодні одеські євреї мають обіграти київських». Принципові ігри, ці моменти надихали всіх.

Ці люди робили велику справу. І Бродський зараз, хто б і що не казав, очолює Федерацію баскетболу України, знаходить кошти для збірних команд у воєнний час.

– Які зарплати були у 90-ті у баскетболі?

– Не такі великі, як усі кажуть. Зовсім не футбольні, менше разів у два. 5-10 тисяч доларів – це максимум. А середні зарплати – дві-три тисячі. Преміальні у нас у БІПА були раз на півроку, за накопичувальною, за статистикою.

– Пам’ятаєте, як перші американські легіонери приїхали до Одеси?

– Свою роль вони грали. Був, наприклад, американець Купер, шульга. Чотири пальці в нього було, без фаланг на одному. Його вже збиралися виганяти, а він 49 очок закинув Будівельнику. Всім шефам дає долоню хлопнути, а ті кажуть: «Все, залишаємо». Тренер: «Як, як залишаємо?». Легіонери допомагали непогано.

– 40 очок – це був рекорд?

– У мене теж виходило під 50 очок в одній грі забивати Будівельнику.

– За яких обставин почали тренерську роботу?

– Моя професійна кар’єра баскетболіста тривала до 2003-го, далі я став тренером, і ми довели сезон до медалей – бронзових. Дуже важко було, коли вчора ти на майданчику, а зараз керуєш. Потім уже і фінансування, і склад пішли на спад.

– В Одесі баскетбол було розподілено між кількома школами. А за 30 кілометрів у невеликому місті Южне все було централізовано. Чий підхід кращий?

– Хімік – це система. Вона дала свої плоди. Але надто багато легіонерів брали в основу команду, якби більше своїми грали, то, гадаю, клуб би ще 10-20 гравців дав би. Легіонери мають посилювати, але кістяк має бути українським (БК Хімік тричі вигравав українську Суперлігу та двічі кубок країни, але фактично перестав існувати через зупинку роботи спонсора клубу Припортового заводу, – прим.).

В Одесі зараз директор СДЮШОР-2 Сергій Олександрович Стразов займається розвитком та популяризацією всієї вертикалі баскетболу, від дитячого, юнацького та любительського, до професійного – команди БІПА.

– Який баскетбол самі дивитеся для задоволення, НБА?

– Як на мене, Євроліга виглядає цікавіше. Там тактика. Багато тренерів з НБА працюють зараз у Європі. В НБА найсильніші гравці. Ті ж Дончич та Яніс. Але на Євро їм нелегко було забивати. Командних результатів особливо не досягли. Індивідуально накидали, але якщо по 30 разів кидати за гру, будь-хто накидає. Краще, коли п’ятеро людей на майданчику забивають.

Та й американці на чемпіонаті світу четверте місце взяли – Канаді програли, у США траур, у Канаді – свято. Не лише у хокей можуть.

– Коли ви минулого літа через 20 років знову виграли з БІПА-Одеса бронзові медалі, що відчували? 

– Це як перше чемпіонство. Історичний крок зробили. Були досвідчені гравці – Рябчук, Кабацюра, Унгурян, Кадігроб, Шашков, а потім Агафонов додався. Було порозуміння між усіма – керівництвом, тренерським штабом, баскетболістами, знайшли ідилію. На жаль, не зберегли склад на цей сезон – тих же Агафонова та Кабацюру. Були б вони, Одеса б боролася. Але заміни не знайшли. Я вже не в команді.

– Зменшився бюджет?

– Зараз особливо бюджетів і нема. Фінанси смішні. Головне – зберегти команду. Десь більше дали, мабуть, і хлопці пішли. Можна зрозуміти, вік гравця не такий довгий.

– Допуск уболівальників на трибуни – це правильно?

– Ще треба купу паперів зібрати, щоб був допуск. У футболі простіше.

– Ви ж могли залишитися після гри і спілкуватися з глядачами?

– Це нормально. Велика подяка вболівальникам. Багато хто добре розуміє баскетбол. Досі підходять на вулиці, вже зі своїми дітьми.

– Мені здавалося, що вас усі вболівальники в Одесі любили. Чи це так?

– Уболівальник – це наш шостий гравець. Особливо у СКА, де маленька зала. У мене й досі мурашки, коли туди заходжу. Там витає дух уболівальників.

Олександр Окунський (БІПА 1996-98, 2004-2005, – прим) царство йому небесне, був центровий у нас. Його тато з Кишинева, приїжджав на джипі, брав пару бочок вина і готував уболівальників до гри.

Сашко Марушев, уболівальник зі стажем. Відчиняв двері джипа – бутерброди, по 50 грамів для апетиту, щоб добре болілося. І зараз спілкуємося. Він мене згодом і як тренера кликав перед грою, спілкувалися. Через бутерброд спілкування краще, люди розкриваються 🙂

Дядько Гриша у нас був знаменитий уболівальник, сидів такий дядечко в окулярах на СКА. Коли в мене весілля було 1998-го, я його запросив. Він каже: «Вадику, та ти що, мені нічого подарувати», а я йому кажу: «Та який подарунок, найкращий подарунок – це ти на весіллі від одеських уболівальників»:-) Знаковий був уболівальник для міста, він і на Чорноморець ходив.

– Пам’ятаєте, коли наш у 2009 році вищий дивізіон розколовся на два чемпіонати. Це зашкодило українському баскетболу?

– Я тоді був помічником тренера. Група Привату Коломойського зайшла тоді, створили лігу УБЛ. Там свої правила були – пів очка за нічию, не грали овертайми. Божевільні зарплати були, як я чув. Гарні легіонери, без допінг-контролю, і приїхали хлопці, яких на допінгу ловили в Європі. Але та ліга була поза законом, її переможець все одно не брав участь у єврокубках. І майстрів спорту не давали:-) Крім зарплати – жодних регалій. Видовищні ігри були, та не більше.

– Ви очолювали українську збірну U-20 у 2018-му. Цікавим був досвід?

– Ми іспанців тоді обіграли, фаворита чемпіонату. Зробили хитрий хід. Поїхали за два тижні до чемпіонату зіграти з ними дві товариські ігри. Побачили сильні та слабкі сторони. Важливим гравцем у нас був Дмитро Скапінцев, наприклад, який зараз із клубом НБА Нью-Йорк Нікс підписав контракт, але не все вийшло.

Думаю, йому раніше треба було їхати до США. Габарити у нього хороші, гру розуміє, трохи треба над швидкістю попрацювати, швидше приймати рішення. Додати в русі, діяти трохи різкіше, і він на інший рівень перейде. Вік у Скапінцева хороший – 25 років, якщо стане все те, що він робить зараз трохи швидше виконувати, стане гравцем світового рівня.

– Як вам наш центровий Олексій Лінь у НБА?

– Основні ролі йому не дають. Але свою роботу виконує, підбирає, добре біжить, легкий. Він уже на певному рівні, вище або нижче він не падає.

– У Михайлюка не надто авантюрний стиль? Так багато непідготовлених кидків… Як гадаєте?

– Такий його стиль. Потрібно, щоб команда розуміла це. Сві собі зробив ім’я на цьому. Він такий є, змінити це важко. Кидок дуже сильний, гарний в атаці. Але поки що йому «сміттєвий» час дають. Михайлюк – молодець, не здається, виборює свій шанс. І в захисті потрібно додати, краще захищатиметься, буде більше часу отримувати.

Михайлюк старається у Бостоні, може, перстень переможця НБА завоює. Бостон провів 18 домашніх ігор без поразок, рекорд франшизи. У Святослава – гарантований контракт, він до кінця сезону там.

– Колишній гравець наших клубів (ігрова кар’єра – 1995-2018), збірної та тренер Віктор Кобзистий загинув у Львові 29 грудня під час обстрілу російськими ракетами. Ви зустрічалися із Віктором на майданчику?

– Розмовляли телефоном з ним буквально за місяць до загибелі. Знайомий і з його сином Олександром, коли три роки тому мене запросили поїхати подивитися нашу збірну U-16. Віктор працював у жіночій команді Динамо.

Кобзистий молодший за мене років на п’ять. У нас були чудові стосунки, він іноді дзвонив, цікавився, запитував щодо баскетболу. На жаль, найкращі люди йдуть. Дуже шкода. Я після загибелі Віктора зателефонував до Львова Ярославу Зубрицькому (чемпіон та володар кубка України з баскетболу, – прим), він його кум.

Віктор був класний гравець, тренер та функціонер. У Кременчуку налагоджував піраміду від дитячих команд до команди Суперліги. Ставав чемпіоном України був і як гравець і як тренер. Знакова фігура. І на Євро ми разом грали. Позитивний, з гумором, гарний гравець та людина.

Його старший син Олександр грає у Сербії дуже добре. Тренер збірної Віталій Степановський казав, що вже його залучатиме до ігор. Хороші дані для нападаючого.

– Віталій Степановський – хороший вибір для старшого тренера збірної?

– Думаю, так. Хлопці його слухають, очі горять, авторитет має, досвід теж. Збірна непогано виглядала на передолімпійському турнірі у Стамбулі. Він під сербами у Южному працював, навчився. Степановський у топі. Подивимося, який буде результат. Добре, якщо з НБА хтось приїде, то непогано б натуралізувати для збірної когось із США.

– Як ви ставитеся до натуралізації американців?

– Спочатку я нервувався. Але з огляду на те, що нашим зараз важко конкурувати… На позиції першого номера Олександр Ковляр буде. Але його одного буде мало, мені здається. Потрібно ще одного такого ж. Тільки потужнішого. Щоб і снайпер, і другого номера, і вивести, і роздати, щоби лідер був. Іноземець має розвивати наших гравців.

– Коли Майк Фрателло працював із 2011 по 2014 зі збірною, команда прогресувала?

– Звичайно. Він привніс систему НБА, при ньому дев’ять тренерів працювало – наші та американці. Кожен відповідав за свою ділянку – за захист, напад, тактику, роботу із центровими, із захисниками. Системно було все розподілено. Розкрилося багато хлопців: Гладир, Фесенко, Кравцов – усі були в хорошому тонусі. Психологічно Майк їх підняв. Гарні спаринги проводилися. У результаті через Євро потрапили на чемпіонат світу. Але й витрати були чималі. Волков тоді забезпечував фінансування, все у зв’язці було.

– Ви ж і тренер, і суддя, і баскетбольний чиновник. Як вдається поєднувати це все?

– Я вже п’ятий рік президент Одеської міської федерації баскетболу. Ми випадково познайомилися з одним із провідних в Україні лицьових хірургів – Василем Анатолійовичем Рибаком. Він займається реабілітацією військових на базі однієї лікарні. Вони запропонували нам співпрацювати: допомагати військовим відновитися після операції, щоб вони нормально входили до соціуму. Через той же баскетбол на візках. Щоб вони не приїжджали додому і квасили, вибачте за вираз, а щоби жили повноцінним життям.

Підтягнули Олега Прохорова, він робив команду баскетболістів на візочках, щоб грали у чемпіонаті України. Він теж із військових, спілкується з ними однією мовою. А ми – як мотиватори. Я, як прапор одеського баскетболу, щоб допомагати, вводити їх у звичайне життя. Починали з психологічної реабілітації, з тренувань. Поки що про змагання рано говорити. Шукаємо, запрошуємо людей з Одеси з інвалідністю, учасників бойових дій.

Президент обласної федерації Сергій Назаренко також нам допомагає на всіх напрямах, шукаємо спонсорів. Тепер, коли матчі з уболівальниками будуть, людей з інвалідністю на ігри запрошуватимемо. Сподіваюся, вони втягнуться. Хочемо прийняти їх до нашої баскетбольної родини. А звичайні баскетболісти побачать, як виглядає й інший бік життя.

Я бігав-бігав від газети «Вечірня Одеса», але таки знайшли мене, вручили мені приз «Людина справи». Потім через «Вечірню Одесу» зі США спонсор передав нам 20 комплектів костюмів, шкарпеток, шортів тощо. Перша допомога вже пішла військовим. З Фінляндії подарували зараз швидку допомогу. Шукаємо у США спонсорів, які можуть допомогти із візками. Будемо розвивати цей напрямок роботи міської федерації.