Макс Сергєєв — відома людина в світі українського баскетболу. Колишній президент федерації баскетболу Києва та засновник сайту basket.com.ua. Макс став одним з тих, хто з перших днів повномасштабного вторгнення Росії став на захист України і по цей день боронить нашу країну.
В своєму інтерв’ю Макс розповів про свою службу, про поранення, про допомогу військовим, а також поділився своїми думками щодо баскетбольного сьогодення в Україні.
Згадай, будь ласка, перший день війни, коли все вмить змінилося, особливо у тебе та в усіх, хто став на захист України.
– Можна пригадати один з перших кадрів початку війни: велика будівля з короною на даху, і на її фоні великий спалах над Дніпром. Все це сталося як раз перед моїми вікнами — це було збито гелікоптер, або ракету. Я прокинувся, як більшість киян. Наступного дня пішки пішов до військкомату — тоді транспорт вже не ходив. До вечора пробув у Дарницькому військкоматі, бо там була величезна черга з бажаючих піти на фронт. Я своєї черги не дочекався, ввечері друзі забрали мене на автівці і наступного дня я виїхав у місто шукати бензин.
Тоді один з моїх друзів вийшов на зв’язок і сказав, що знаходиться у ТРО на Лаврський. Він запропонував приєднатися, і вже за 10 хвилин я був там. Після чого з’їздив додому, щоб зібратися, але коли повернувся, мені сказали, що місць вже немає і склад зібрано. Тоді я сказав, що нікуди вже не поїду і залишусь на місці, раптом щось зміниться.
Була вже 16 година, здається, коли до мене вийшли хлопці, які захищали певну територію. Вони запитали, чому моя автівка так довго знаходилась перед їхнім підрозділом. Я розповів, що по мені вирішується питання, і ці хлопці сказали, що я вже не встигну повернутися додому, бо почалась комендантська година. Таким чином, вони і були змушені мене взяти, я отримав зброю і почалась моя служба в ТРО.
Минуло півтора роки війни, як у тебе змінилося ставлення до ситуації, до дикунів зі сходу, до проблематики всередині країни? Зокрема, мова про тих, хто продовжує жити звичайним життям та не допомагає ЗСУ.
– Нещодавно читав думку про те, що люди, які на фронті, вони роздмухують проблематику щодо відмовників та втікачів та тими, хто воює. Думка була така: цю проблему створюють ті, хто втік. А ті хто досі воює — захищає не тільки свої родини, а й їхні родини. А ті люди відмовляються захищати наші родини, і це можна сприйматися рівноцінним нападу на наші родини. Тож якщо хтось роздмухує цю проблему, то це точно не ми.
Якщо б у нас була нормальна ротація і було достатньо бажаючих служити, ми б не були вимушені перебувати на фронті вже півтора роки. Три місяці відпрацював, повернувся додому, наступні три місяці умовно працює твій сусід, після чого ти його змінюєш. По собі можу сказати, що коли в тебе є відпочинок — у мене цей відпочинок був пов’язаний з пораненнями — ти дуже добре перезавантажуєшся, ментально відпочиваєш і повертаєшся на службу вже зовсім інакше сприймаючи те, що відбувається.
Багато представників спорту зустрічаєш на фронті?
– Перш за все, мені на думку приходить Валерій Кондрат’єв, з яким ми декілька разів перетиналися в Дніпрі. Я знаю, що він у дуже в активній позиції, що він дуже багато співпрацює із ЗСУ, що його клуб Дніпро дуже сильно допомагає. Я вважаю, що серед баскетбольних діячів, у нього, мабуть, найбільш яскраво виражена позиція щодо війни і я йому за все дуже вдячний.
Ще обов’язково треба згадати Дмитра Черніцького, який є президентом Run Ukraine. З ним ми, як виявилось, декілька місяців працювали в одному невеличкому підрозділі, знали позивні один одного, але вже за декілька місяців, перебуваючи разом на “мінусі”, зайшла мова за баскетбол. Для розуміння, виглядаємо ми там зовсім інакше: всі в формі, брудні і так далі. Він повертається до мене і каже: “Макс?”. І я кажу: “Так, Діма, це Макс”. Я теж дивився на нього, бачив знайоме обличчя, але пригадати його не міг. Хоча ми з Дімою багато разів перетинались, ще коли я був в якості президента федерації баскетболу Києва на різних спортивних ефірах, в КМДА і так далі. Ми підтримуємо зв’язок раз на тиждень і зараз, попри те, що він вже працює в іншому підрозділі.
Ти написав у себе в Facebook про перші 2 кілометри після поранення. Розкажи, наскільки все було серйозно і чи вдалося повністю відновитися? Реально велика баскетбольна аудиторія переживає за тебе.
– Що стосується мого останнього поранення, там була така ситуація, що не я, не мої хлопці не мали вижити. Ми втратили побратимів, але нам вдалося вийти звідти і я цьому дуже радий. З мого підрозділу лишився в строю лише один хлопець, всі інші — “200”, 300”. Тим хто вижив, дуже сильно пощастило…
Мені не вдалося відновитися, вдалося стабілізувати ситуацію і зробити так, щоб стан не погіршувався. Після першого поранення я частково втратив слух на ліве вухо, а цього разу моє праве вухо навіть у гіршому стані.
Окрім того, що була контузія, в мене стріляли з 10 метрів і в мене на обличчі залишився шрам. Сказати, що пощастило — нічого не сказати, адже я бачив людину, яка в мене стріляла, і встиг в якусь мить ухилитися від пулі. В першу мить, коли це сталося, коли кров вже стікала по моїй шиї, я подумав, що мені ніхто не повірить, що я ухилився від пулі.
Нещодавно збірна України з баскетболу відіграла у передолімпійській кваліфікації. Було багато критики на адресу потенційних лідерів нашої команди, які залишилися осторонь і вирішили влітку відпочити. Вочевидь, ця історія не сподобалась усім, від пересічного уболівальника до президента федерації. Ти теж доволі гостро висловився у соціальних мережах щодо цього. Прокоментуй будь ласка.
– Ви навіть не уявляєте, як сприймається ось ця неявка деяких гравців у збірну України. Це і сум, і сміх… Це настільки жалюгідно, адже люди, скоро будемо вже казати роками сидять в окопах, і цих людей бомблять, ранять, вбивають. А інші люди думають про те, що вони можуть приїхати у збірну, травмуватися і не отримати якісь гроші — це настільки говорить про нерозуміння того, що відбувається в їхній рідній країні, про те, наскільки далеко вони від того, що насправді відбувається. Це говорить про те, що вони навіть і близько не розуміють те, в яких умовах знаходяться справжні чоловіки України. Хочеться забути про існування цих людей.
Можливо, вони комусь допомагають, але саме цей вчинок — це тотальний треш, особливо, коли це відбувається на фоні Ольги Харлан, наших веслувальників. Це жалюгідно, і, знаючи цих людей, беручи в них колись інтерв’ю… Це просто жах, це дуже сумно усвідомлювати. Сумно, що такі спортсмени є в нашій країні, бо вони нічим не відрізняються від Василя Ломаченка, який не відверто, але опосередковано підтримує Росію.
До початку повномасштабної війни ти успішно займався в абсолютно різних напрямках, які іноді здавалися не сумісними: був журналістом та коментатором, присвячував себе розвиту баскетболу і мотоспорту, займався бізнесом у напрямку кавоваріння. Ким ти бачиш себе після нашої перемоги, чим хотів би займатися у звичайному житті?
– До війни я займався журналістикою, баскетбольною журналістикою — 15 років займався тільки сайтом basket.com.ua. Мотоспорт — це було хоббі, це не була праця, це те, за чим я намагаюся більш-менш стежити і зараз. Стежити за Суперлігою мені не вдається, трішки стежив за національною збірною. Намагаюся стежити за новинами НБА, дивитися огляди матчів.
Після того як я полишив пост президента федерації баскетболу Києва, я зайнявся кавою і вважаю, що працював дуже вдало. Працював бренд-баристою великої кавової компанії, у мене в Києві було близько 150 закладів, в яких я контролював якість кави. Цей продукт мене цікавить і зараз, і сподіваюсь, я продовжу займатися цим і після війни, якщо доживу, звичайно. Адже практика показує, що загадувати дуже далеко не варто, і кожен твій вихід може бути останнім.
Максе, наскільки важливою для тебе, для твого підрозділу є допомога від цивільних, від людей, які є тилом для військових. Наскільки активно в цьому плані виступає баскетбольна громадськість?
– Треба зазначити допомогу, яку я отримував і продовжую отримувати від людей, які причетні до баскетболу. Це не тільки баскетбольна тусовка, але від неї, звичайно, теж. Дуже велику допомогу мені постійно надає Діма Забірченко, багато підтримки від любительського баскетболу, не від професійного. Хлопці з баскетбольних турнірів збирали гроші, які потім передавали моєму підрозділу. Рік тому після ракетного обстрілу загинули чотири наші автівки і деякі з них ми намагалися ремонтувати, нам на них скидали гроші, і після цього ці автівки продовжували вивозити поранених з поля бою.
Останнє, що я можу пригадати, це допомогу від Лени Гулямової. Вона нам дуже допомогла на ремонт автівок, які зараз працюють в районі Роботиного і вивозять хлопців з поля бою. Я багато можу назвати прізвищ, які не дуже відомі в широкому загалі. Але це звичайно і Стас Светлицький, який нам постійно допомагає, цікавиться тим, що нам потрібно.
Я міг би ще сказати про Вікторію Веремієнко, яка допомагає мені кожного місяця. Вона отримує зарплатню і кожного місяця мені від неї приходять гроші на картку — вона навіть нічого не пише. Я бачу ці гроші на картці і кожного разу відчуваю велику вдячність за те, що вона робить. Це теж людина з баскетбольного світу, яка свого часу працювала в ФБУ.
Багато людей пишуть мені, що я відома людина в баскетболі, і щоб я просив про допомогу. Але мені це достатньо важко робити, я намагаюся цим не зловживати і роблю це вже тоді, коли накопичується обсяг, який я, або наш підрозділ не можуть витягнути самостійно. Але підтримка та допомога потрібна всім .
Коли я отримав пропозицію про це інтерв’ю, я подумав про те, що колись на basket.com.ua була стабільна аудиторія в 5000 людей. Ми зараз збирали на ремонт автівок — намагалися зібрати більше 100 тисяч гривень — я подумав про те, що якщо б ті 5000 людей скинули по 100 гривень, ми б вирішили свої питання на декілька місяців. Але все це мрії та математика і, на жаль, вона так не працює в звичайному житті.
Але я можу точно сказати, що баскетбольна спільнота — це люди, які допомагають дуже сильно. Допомагають люди, від яких я такої допомоги взагалі б не очікував.
Я думав про те, що багато хто втратив зв’язок із людьми, які були близькі. Але зазвичай це компенсується іншими людьми, які приходять у твоє життя і починають суттєвого на нього впливати. У мене, наприклад, це людина, за якою я був знайомий 20 років. Це хресний батько моєї дитини, і ця людина просто зникла під час війни, перестала виходити на зв’язок.
Але є люди, від яких ти не очікував такої уваги. Є хлопець, з яким ми разом грали, дружину якого я знаю зі студентських часів. Нам були потрібні Старлінки, я намагався назбирати суму, він спитав про те, скільки треба грошей. І він просто купив та переслав нам Старлінк, яким ми користуємось вже більше ніж півроку. Востаннє, коли ми збирали гроші, я написав: “Бодя, потрібна допомога”. Він сказав, що зараз важко, але гроші він знайде. І вже наступного дня він знайшов ці гроші та переслав.
Є люди, які ніколи не відмовляють та допомагають на постійній основі. Я хочу, щоб про них теж говорили, адже це люди, які є справжнім тилом і підтримують нас.
Автор публікації
МАКС ГЕРОЙ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!