Кирило Панфілов в інтерв’ю клубному сайту згадав про Штати, баскетбольну “матрицю“, одеський гумор і чимало іншого.
– В рамках Вищої ліги ти грав проти “Старого Луцька-Університету”. Особливо пам’ятними були, напевно, півфінальні протистояння. Чи міг подумати тоді, що гратимеш в цій команді?
– Якщо чесно, то ні. Нещодавно у Влада Унгуряна був день народження і в Інтернет виклали фото, де я проти нього захищаюся в формі “БІПи”. Ось пройшов рік і все змінилося: він в Одесі, а я в Луцьку. Я йому написав: “Чувак, з нас “стібеться” матриця. Звісно, що ні я, ні Влад не думали тоді, що так станеться, але це баскетбол. В мене не вперше така ситуація, коли я опинився в тому місті, в якому і не очікував.
– До речі, радився з кимось щодо переїзду? З тим же Унгуряном, для прикладу.
– Спеціально перед переходом в “Старий Луцьк-Університет” я не радився ні з ким. Так, я говорив з Владом раніше і знав яка тут ситуація, тренувальний процес і так далі. Тому я не думав довго.
– Зрештою, ти провів сезон у нашій команді. Аналізуватимемо його дещо згодом, а зараз пригадай за яких обставин ти опинився в “Старому Луцьку-Університеті”?
– Я спілкувався з декількома клубами, але не було жодної конкретики. Мене це не влаштовувало. Зрештою, я подзвонив Дмитру Чайковському і мені сказали приїхати. Із задоволенням це зробив і не шкодую.
– Твоя баскетбольна “географія” достатньо різноманітна: Одеса, Черкаси, США, Кропивницький і тепер Луцьк…
– Я родом з Одеської області, але, фактично, почав грати баскетбол в Києві у спортінтернаті, коли мені було тринадцять років. Потім поїхав звідти, бо мене покликали в Южне. Це був великий крок вперед. Коли я повернувся в Україну зі Штатів – була пропозиція поїхати в Черкаси. Мене кликали в інший клуб, але Черкаси мене відпустили лише після нового року. Звісно, що цей клуб мене так довго не чекав. Тому я опинився в Кропивницькому і там догравав сезон.
– В “Хіміку” тренувався в Олександра Пащенка, який знаний своєю роботою з молоддю?
– Спочатку я потрапив в дитячу команду. Там хлопці на рік старші були. Їх тренував Сергій Євгенович Пінчук. З ними я рік пограв. Пащенко одного разу прийшов подивитися на гру і взяв мене до себе в команду. Я в нього був п’ятнадцятим в ростері, як молодий гравець, але для мене це був безцінний досвід. Фактично, це був мій перший крок в дорослому баскетболі. Я зрозумів, що ще не готовий до нього і треба багато над чим працювати.
– Це, напевно, дуже корисно, аби адекватно сприймати свій рівень і зрозуміти слабкі сторони.
– Звісно. Там хлопці домінували на майданчику, мені рано ще було грати у дорослому баскетболі. Однак дуже важливо було триматися за цю можливість – грати із сильнішими гравцями і вірити, що вийде підтягнутися до них.
– Давай повернемося до Луцька. Це перший твій досвід на заході України. Як пройшла адаптація?
– Мені дуже подобається в Луцьку. Якщо чесно, то люди і атмосфера тут мене влюбили в себе. Тому мені не потрібен був час на якусь довгу адаптацію. Я приїхав і з першого дня отримував задоволення. Мені важко говорити українською, але сподобалося і те, що ніхто мене не соромив за це.
– Протягом цього сезону в нашої команди було низка принципових матчів. Серед них напевно варто виділити протистояння проти “Говерли” та “Політехніки”, адже це географічні сусіди і команди, з якими ми зустрічалися на рівні Вищої ліги. З огляду на твою кар’єру для тебе, напевно, особливими були матчі проти “БІПи” та “Черкаських Мавп”?
– Виграти в Одеси мені хотілося більше всього у цьому сезоні. Напевно, через те, що я спілкуюся з багатьма гравцями з цієї команди і вони мене по-спортивному підколювали. Як такої злості і особливого налаштування не було. Для прикладу, у Львова мені хотілося більше виграти, ніж в тих же Черкас.
– Одеса, Южне та Черкаси в України вважаються містами, де вміють працювати з молодими баскетболістами. Там відбувалося і твоє становлення як гравця. Разом з цим, ти мав можливість побачити як працюють з молоддю в Штатах. Це дійсно “космічний” рівень і велика різниця?
– Я зверну увагу на доступність баскетболу. Для прикладу, в Штатах я жив в місті з населенням 3.7 мільйона. Там десь 370 шкіл і в кожній з них є хороший майданчик з паркетом, тренажерний зал, тобто вся інфраструктура, щоб розвиватися. В цей зал, окрім школярів, ніхто не приходить. І все це доступне для них постійно. Ти захотів взяти м’яч і покидати – можеш це зробити будь-коли. В Україні, на жаль, такого немає. В залах постійно хтось тренується. Южне в цьому напрямку було максимально приближене до Штатів. Такі клуби як “Прометей”, “Дніпро” теж постійно розвиваються і не далеко знаходяться від американських. Хоча, звісно, ще потрібно працювати. В Штатах трішки інший підхід і до результату. В Україні тренери відразу від дітей вимагають перемог. Це додатковий тиск. В Америці такого немає. Там гравці приходять до цього в більш зрілому віці. А до того вони всі грають в кайф. Також, звісно, вони просто частіше грають в баскетбол.
– Згадай про твій особистий період в США. Яким він був і чого тебе навчив?
– Я поїхав туди, фактично, з дитячого баскетболу. Розумів, що не є дуже сильним гравцем, але погравши там побачив, що мої однолітки і навіть молодші вміли на майданчику більше. Я зрозумів, що я мало працюю і недостатньо тренувався до цього. В Україні з гравцями більше возяться. Це як в університеті, коли викладач бігає за студентом і просить щось доздати. В Штатах такого немає. Якщо ти не виконуєш вимоги, то тебе просто переводять в іншу команду. Не виганяють зі системи, але переводять в команду рангом нижче.
– Хто з тих гравців, які грали з тобою і яких ти знав особисто, серйозно заявили про себе у дорослому баскетболі?
– У нас в команді був Дендре Ейтон. Я вважаю, що він заявив про себе дуже потужно, адже був першим піком драфту свого часу. Також можна назвати Марвіна Баглі, але він був в команді недовго. Я не скажу, що грав з цими хлопцями, але тренувався разом постійно. Там було дві команди. Я в першу не потрапляв, не витримував конкуренцію. Приїхали два цих гравці, школа заявила про себе, всі говорили, що хочуть бути чемпіонами. На початку сезону все було добре, я отримував ігровий час, але потім приїхав Ейтон і за ним ще гравці. Після цього я перестав потрапляти в склад.
– Хто б що не говорив, але, фактично, постійно є українські баскетболісти, які грають в студентській лізі у Штатах, в НБА. Значить Україна таки баскетбольна країна і наші гравці на пристойному рівні.
– Звісно. В нас багато талановитих хлопців і коли вони їдуть за кордон, то в декого виходить заграти. Я не скажу, що наша школа баскетболу так сильно поступається американській. Українські хлопці часто чіпляються за свій шанс в Штатах, ти правий. Особливо, якщо їм дають достатньо часу на адаптацію. Тому мене це не дивує зовсім.
– Одна з твоїх баскетбольних чеснот – високий вертикальний стрибок. За рахунок цього ти часто виграєш стартове вкидання або ж підбирання у бігменів, які вищі на десять-п’ятнадцять сантиметрів. Якщо пожартувати, то можна сказати, що ти Стефенс одесько-луцького зразка. Звідки така чеснота?
– Це і природні якості, і дещо натреновані вміння. Я дійсно працював над цим, адже розумів, що можу стрибати і розвивав це. Тренував стрибок і з командою, і сам. Це дало результат.
– Цей сезон для команди був непростим. Тренери та керівництво клубу вже публічно аналізували його, давали свої оцінки. Що скажеш ти?
– Мені трішки образливо, що ми не набрали ту кількість перемог, яку могли б. Були матчі, в яких перемоги просто втікали від нас в останній момент. Якщо б ми забрали ті матчі – сезон був би іншим. Це прикро, адже в команди дійсно є потенціал. В цьому сезоні ми могли вигравати фактично в усіх суперників. У “Будівельника” – було трішки важче. Можливо, з “Дніпром” теж. В інших ми могли вигравати. В нас на початку сезону пішов перший номер, були проблеми і з центровим. Починається сезон, команді потрібно когось добирати, комплектувати склад, а це зробити дуже важко. Поки гравець адаптується. Потрібен час, а це все офіційні матчі, які треба вигравати. Було важко, але я вважаю, що ми прогресували. Впевнений, що якщо зберегти кістяк і трішки підсилитися – в нашої команди є серйозний потенціал.
– Як щодо тебе? Як оціниш свою гру?
– Я вважаю, що я багато чому навчився. Довелося грати на новій позиції. Для мене цей сезон був дуже корисним, я провів його із задоволенням.
– Давай трішки детальніше. Якщо подивитися на статистику, то найвдалішим для тебе був матч проти “Будівельника”, коли ти набрав 19 очок. Однак не завжди вдавалося демонструвати таку результативність та ефективність.
– Дійсно, не завжди вдавалося виконувати установку тренера або взагалі не йшла гра. Таке буває. Тому інколи я просто-напросто проводив менше ігрового часу. Вважаю, що коли в мене було достатньо часу, то я грав добре.
– В команді багато волинян, які грають разом довго і товаришують, Рудаков та Алтухов – земляки і родом з Нікополя, також дружать і за межами майданчика. А з ким ти найбільше подружився?
– Зі всіма хлопцями добре спілкуюся. Ми всі жартуємо, спілкуємося, можемо зустрітися, провести час разом. Напевно, найбільше я все ж з Олегом Рудаковим товаришую, бо ми обидва холостяки. (посміхається)
– Одна з небагатьох історій в твоєму Інстаграмі, там де ти сидиш біля таблички мера Одеси. Не “прилетіло” за це?
– Та ні. В Одесі гумор розуміють всі. В Луцьку теж, до речі. У моєму досвіді тренерський штаб у Луцьку з найкращим почуттям гумору. Якщо тренер розуміє, що я жартую, то він не вчепиться, мовляв, “Що це ти тут жартуєш”, насупивши брови. Навпаки – посміється з нами, коли це в міру і не заважає тренуванню.
– Ти як одесит мусив оцінити в кого ж найкраще почуття гумору в команді?
– Думаю, що в Жені Коровякова. Він нормально насипає жарти.
Автор публікації
