Латвійський тренер Айнарс Багатскіс полишив посаду головного тренера збірної України після трьох з половиною років роботи з національною командою. В ексклюзивному інтерв’ю basket.com.ua екс-керманич збірної підбив підсумки свого шляху з командою, з якою Айнарс дістався першого раунду плейоф Євробаскета-2022, але не зміг подолати відбір на світову першість.
Айнарс, підбийте, будь ласка, загальний підсумок свого шляху зі збірною України.
– Я майже чотири роки був головним тренером збірної України і, як я вже неодноразово казав, мені було приємно працювати з гравцями, які були мотивовані грати за команду та не шукали жодних виправдань. Для гравців цікаво грати за збірну, це честь для них і не порожні слова. За ці роки, попрацювавши разом із українськими баскетболістами, українськими тренерами, ми стали більш зрілі. Навіть ті гравці, які вже багато років грали за збірну, вони, як на мене, стали сильнішими.
Але, водночас, в спорті все вимірюється перемогами. Звичайно, ми не виконали поставлене завдання виходу на чемпіонат світу. У мене був час подумати про те, що можна було б зробити інакше. Після матчів, турнірів, коли час минає, є можливість підбити підсумки без емоцій. Було багато таких матчів, в яких би я точно нічого не змінював, навіть після поразок.
Перед початком сезону або великого турніру завжди є питання до гравців: яка ваша відповідальність? Я це питання люблю ставити гравцям та тренерам і відповіді завжди цікаві. Відповідальність тренера: організувати тренувальний процес, правильно використовувати гравців та приймати рішення, хто з гравців потрапляє у склад, хто і скільки грає. Це одна з найбільших відповідальностей та прерогатива тренера — розподіляти ігровий час.
Іноді я ставлю собі питання: “Можливо було зробити інакше на чемпіонаті Європи або в літніх матчах відбору на чемпіонат світу?”. Звичайно, здебільшого це стосується програних матчів. Можливо треба було якихось гравців в якихось турнірнах лімітувати, дати менше ігрового часу, довірити іншим? У мене є питання до самого себе, але, як на мене, ще одна важлива задача тренера не смикати гравців. Якщо я вирішив, що довіряю гравцеві, я не буду зайвий раз його смикати по 3 хвилини. Деякі тренери в Європі люблять так робити, але, як на мене, основні гравці, мають грати по 20-25 хвилин. Особливо коли мова йде про такі турніри, як чемпіонат Європи, де дуже багато матчів. Має бути чітка ротація з 9-10 гравців, які знають свої хвилини. І гравець, звичайно, має ці хвилини якісно використати. При цьому не може бути такого, щоб гравець підійшов до тренера і спитав: “Тренере, скільки я отримуватиму хвилин у збірній?”.
У мене є певні питання до самого себе, до асистентів в контексті того, що можливо в певних матчах варто було більше довіряти іншим гравцям, а когось трохи лімітувати. Ось за це я себе трохи дорікаю. В той же час у нас майже всі гравці отримували ігровий час, трохи менше за інших на чемпіонаті Європи грав тільки Скапінцев.
Я хотів би подякувати тренерам за роботу та допомогу — гадаю, їм теж було цікаво бути в процесі, бути частиною збірної. Без справжньої команди перемог бути не може. Є команда гравців, тренерів, команда менеджменту, і я хотів би подякувати Федерації, без роботи якої, ми б не впорались. Було знайдено взаємопорозуміння з латвійцями, з італійцями, коли ми проводили там збір, і так далі. Організовано все було на найвищому рівні, як і має бути в збірній.
Розкажіть, як у вас склалася робота з тренерським штабом, склад якого змінювався протягом вашої роботи зі збірною?
– Коли ми починали працювати, моїми асистентами були Віталій Степановський та Максим Міхельсон. У кожного були свої обов’язки, своя відповідальність. Я дуже вдячний за те, що вони допомагали своїм досвідом. Перші два роки ми були разом, потім додався Валерій Плеханов. У кожного тренера була своя ситуація: у кожного були свої ідеї, але кожен виконував свою роботу.
Після чемпіонату Європи, виходячи з різних ситуацій, у мене була ідея, що можна спробувати дещо змінити та дати шанс іншим тренерам впливати на гравців, на рішення. Саме тому після Євробаскету Микола Кірсанов займався вже не тільки скаутінгом, а більше брав участь у прийнятті рішень. Мені цікаво було подивитися і на те, як допоможе команді тренер із трохи нестандартним баченням ситуації Раймондс Фелдманіс, у якого в процесі теж сформувався свій погляд на команду. Ось тому я хотів побачити свіжу кров у збірній не тільки у складі гравців, а й у тренерському штабі.
Щодо гравців, я не хочу сказати, що відбулася зміна поколінь. 100% можу сказати, що всі гравці, які були в команді останнім часом, можуть грати за національну збірну ще декілька років. Всі. Хто гратиме у збірній — це вирішуватиме новий головний тренер.
На нашому сайті як раз проходить голосування за те, хто має очолити збірну України. Можливо, у вас є свій вибір?
– Мені цікаво було подумати на цю тему. І я з повною відповідальністю можу сказати, що я бачу в цій ролі Віталія Степановського. Це тренер, який працював із багатьма гравцями, з багатьма із них працював у клубі. Він патріот України, тренер, який добре знає баскетбол і вже має великий досвід. Якщо тренер може працювати за кордоном та стабільно давати результат — це показує, що він фахівець і знає свою справу, такого тренера вже важко здивувати. Збірна — це не клуб, де ти можеш готувати команду до сезону більше місяця. І Степановський знає, як готувати команду в експрес-режимі. Віталій вміє це робити, він це вже показав. Тож для мене — це кандидат номер один на посаду головного тренера збірної України.
Останнім часом ви багато говорили про ігровий час та ролі збірників у своїх клубах. Враховуючи виступ на Євробаскеті та подальший виступ у клубах, як ви оцінете цей сезон для гравців?
– Більша частина гравців збірної України грала в “Прометеї” та “Будівельнику”. Щодо “Прометея”, з першого дня відбувається все саме так, як і казав, але є одне “але”. Команда має солідну серію перемог в Єврокапі та посіла перше місце в своїй групі. І, звичайно, у керівництва клубу є ціль поборотись за місце в Євролізі. Якщо подивитись мої попередні інтерв’ю, я казав, що команда з таким бюджетом та такими гравцями має боротись мінімум за перші чотири місця. Я радий, що тут я був правий. В той же час, видно, що клуб, тренер, знали, яких гравців вони беруть, і як їх використовуватимуть. Мені приємно, що в багатьох виграних матчах українські гравці мали велику роль. Це стосується Санона та Сидорова, непогані хвилини мають Липовий та в деяких матчах Лукашов. Для Вані Ткаченко це перший сезон, в якому коже тренування — це, як гра. Постійний тиск, під яким ти маєш боротися за свої хвилини.
Мені, як тренеру збірної, звичайно, хотілося, щоб вони грали більше, але результат — це найголовніше. І тепер буде цікаво подивитсь, як “Прометей” виглядатиме на фінішному етапі сезону. Марафон вони пройшли і тепер попереду спринт — лише одна гра навілит. Це дуже жорсткий формат, до якого ти маєш бути готовий на всі 100%. І щодо виступів “Прометея” в Латвійсько-естонській лізі, я казав, про те, що виступ в цьому турнірі може бути для них прогулянкою. Але можливо саме завдяки цьому вони зберегли більше сил на Єврокап.
Щодо “Будівельника”, звичайно, ніхто не знав, що все так закінчиться, адже перед початком сезону у клубу були великі амбіції, цілі та бюджет. Але якось не пішло. Мене цікавили тільки хвилини та ролі українських гравців, і Близнюк з Бобровим там грали, періодично грав Крутоус. Але якось із грою у команди не клеїлося. Звичайно, “Будівельник” дуже потрібен українському баскетболу і важливо, щоб гравці були при справі. Але тепер цікаво подивитися на те, яку роль знайдуть собі українці “Будівельника” в європейських клубах. Про Близнюка у мене найменше хвилювань, адже Богдан — це боєць, гравець, який потрібен кожній команді.
Чи слідкуєте ви за українською Суперлігою? Які ваші враження від цього сезону?
– Звичайно, трохи слідкую, іноді зідзвонююсь з Артемом Сліпенчуком, ми обговорюємо ситуацію. Звичайно, рівень впав, але тут треба відзначити роботу ФБУ, яка оргагізувала цей турнір за умов війни. Це показник того, що баскетбол в Україні не зупинився. В той же час у молодих гравців, які ніколи не були на перших ролях у дорослих командах, з’явився хороший шанс показати себе. Це шанс для них стати кращими, розвиватися через цю лігу. В результаті на баскетболіста можуть звернути увагу і він може отримати шанс зробити наступний крок у кар’єрі, у своєму розвитку.
Айнарс, яка ваша думка на рахунок того, що російських спортсменів, які представляють країну-агресорку, можуть допустити до міжнародних змагань?
– Якщо чесно, мені взагалі незрозуміла позиція тієї ж ФІБА, що начебто раптом все змінилося. Я щось не чув, що щось змінилося. Росія продовжує атакувати Україну, тож чому зараз з’явилися якісь думки, що росіян можна допускати до спортивних змагань? Це дуже нечесно. Я знаю статистику, знаю, скільки українських спортсменів, тренерів, працівників спорту загинуло під час війни, скільки продовжують воювати. Скільки об’єктів спортивної інфраструктури України було знищено. А ми говоримо про якийсь дозвіл країні-агресорці брати участь у спортивних змаганнях?
Ми знаємо, що багато країн, зокрема Латвія, проти допуску росіян, проти того, щоб росіяни та білоруси працювали в ФІБА. Цього ні в якому разі не можна допустити, допоки триває війна. МОК намагається допустити росіян та білорусів під нейнтральним прапором, але, як на мене, це неможливо. І в усіх європейських країн має бути єдина позиція по цьому питанню. Поки триває війна в Україні, цих спортсменів допускати не можна. А ті федерації, які це підтримують, вони показують своє ставлення до України та війни. Вони показують, що їм це байдуже.