Портал Sport.ua взяв велике інтерв’ю з дебютантом національної збірної України та одним з найкращих гравців Калев/Крамо в Латвійсько-Естонській лізі. Розмова сталась наступного дня після перемоги його команди над Ден Бошем в матчі Кубку Європи ФІБА.
– Перш за все, вітаю з перемогою над Ден Бошем. Це важлива звитяга для вашого клубу?
– Так. Ця перемога була важливою для того, щоб вийти до плей-оф. Тут у нас не було великого вибору – треба було перемагати.
– Ви набрали 16 очок і зробили 8 передач. Відомий портал Eurobasket.com назвав вас найкращим гравцем матчу…
– Справді? Я цього ще не бачив (сміється).
– Ви провели на майданчику 31 хвилину. Як вам такий темп?
– Перед цим у нас було шість матчів за одинадцять днів. Нас готували до таких навантажень. Якщо тренер дає грати 30 хвилин, то чому б ні.
– Що скажете про наступного суперника в Кубку Європи – Бамберг?
– Це доволі сильна німецька команда. Вони грали в Євролізі кілька років тому. Для мене, як для молодого гравця, буде цікаво зіграти з командою такого високого рівня.
– Які у вас очікування від цієї дуелі?
– Вважаю, що нам по силам переграти цього суперника. Це будуть два дуже цікаві матчі. Особисто я хочу зіграти свою найкращу гру. Вважаю, кожен матч я повинен покращувати свій результат.
– Що саме покращуватимете? Розкажіть про ваші сильні сторони.
– Передусім, вважаю моєю сильною стороною – захист. Я граю на позиції розігруючого і повинен добре грати в захисті, повинен будувати напад своєї команди, тобто, задіювати всіх партнерів по команді. Цього року я багато працюю над кидком. Передусім, над 3-очковими спробами. Так легше грати: якщо я стаю більш агресивним, покращую кидок, то, як результат, маю більше опцій задіювати своїх партнерів. А також, мій плюс – швидкість. На позиції плеймейкера гравець має бути швидким, технічним. Ці сторони я вважаю найголовнішими.
– Як щодо перехоплень?
– Перехоплення – так. Це залежить від захисту. Якщо грамотно оборонятися, то гравець нападу сам віддаватиме тобі м‘яч. Ще коли я починав грати в баскетбол, дитячі тренери змушували грати агресивно у захисті. А найголовніше – я полюбляю робити перехоплення і вони мені добре вдаються. Це не дуже складно.
– Оскільки почали про тренерів, Віталій Степановський, ваш тренер по Хіміку, збірній України U-20. Він вас виховав, чи можна так сказати?
– Ми почали разом працювати, коли мені виповнилося 18 років. Саме він взяв мене до першої команди Хіміка і одразу дав ігровий час. З першого року в дорослому баскетболі – Суперлізі – я почав грати по 20 хвилин. Це було тренерське рішення, за що я вдячний Віталію Васильовичу. А цього року ми також працювали разом – в молодіжній збірній України. Результат був не дуже задовільним. Я грав не найкращим чином. Ми дуже добре спілкуємося з Віталієм Васильовичем. Слідкую за його новою командою в Румунії. Можна так сказати, що він мене виховав.
– Але він давав не лише хвилини, а й кидки. Чи це допомогло в вашому ментальному становленні? В характері?
– Так, це дуже допомогло мені. Тому що, дуже складно брати на себе відповідальність за результат команди у 18 років. На рівні команд Суперліги. Але тренер штовхав мене, постійно казав, щоби я був впевнений у своїх діях. І, як результат, в цьому сезоні, коли я на два роки старший, бачу, що мені більше чого вдається більше на паркеті. І зараз я значно впевненіший у собі.
– Тобто, це була тренерська ініціатива, зробити Вас одним із лідерів команди?
– Тоді, у 18 років, саме тренер дає цю ініціативу. І коли настає ментальна готовність, у більш зрілому віці, то так, саме гравець буде брати м‘яч і вирішувати епізоди. Але спершу потрібна довіра тренера, щоб ти міг закидати ці вирішальні кидки.
– Чому влітку в складі збірної України U-20 не вийшло показати свій рівень?
– Думаю, зіграв свою роль емоційний стан команди через війну. Ми мали чудовий тренувальний збір, але закордоном. І час був трохи стиснутий: зазвичай, підготовка до таких турнірів триває біля місяця, ми тут мали вдвічі менше часу. Але склалося, як склалося.
Зараз говорити про це немає сенсу. Так буває у професійному спорті: можна підійматися вгору, також бувають падіння. Треба просто пройти крізь це, стати сильнішим після цього.
– Айнарс Багатскіс включив вас до списку гравців, які приїдуть в національну команду на найближчі матчі кваліфікації до чемпіонату світу. Очікували, що Багатскіс вас викличе?
– Так. Я приєднаюся до національної збірної вперше. Раніше мене викликали, але через травму гомілкостопа не зміг приєднатися до табору команди. У нас два дуже важливі поєдинки: з Нідерландами та з Італією. І в нас є шанс вийти на чемпіонату світу. Це буде цікавий досвід для мене.
– Тим паче, ви граєте на доволі рідкісній позиції, як для України – позиції плеймейкера.
– Так, це рідкісна позиція, до якої дуже багато критики з одного боку, з іншого боку – це дуже велика відповідальність грати першим номером у національній збірній. Але я вважаю, що маю змогу впоратися з цим. І ми скоро побачимо, наскільки це вдасться.
– Чому ви вирішили грати плеймейкера?
– Це пішло з дитинства: найменший грає плеймейкера в баскетболі. Але я полюбляю контролювати гру, тримати м‘яч у своїх руках, задіювати партнерів по команді передачами. Я отримую від цього задоволення. Я можу грати на другій позиції, але вона передбачає більше діяти без м‘яча. А я полюбляю контролювати хід матчу.
– Як виник варіант з Естонією?
– Коли почалася повномасштабна війна, в мене з‘явилася пропозиція від естонського клубу Тарту. Догравав останні два місяці регулярного сезону в Естонії. Допоміг команді виграти срібло чемпіонату. А літом, коли був на зборі в молодіжній збірній України, мені зателефонував агент і повідомив, що тренер Пярну (на той час), проти якого я грав минулорічний фінал, хоче бачити мене в своїй новій команді – Калеві.
– Чи мали ви інші варіанти продовження кар’єри?
– Коли гранд естонського баскетболу пропонує одразу контракт, я сказав: Так, я підписую. Це було неочікувано. Зараз у Калева менший бюджет. Минулого року вони грали в Лізі ВТБ, але відмовилися від участі в ній. Якщо тоді команда робила ставку на американців, то цього року – на молодь і досвідчених естонських баскетболістів. Як результат, ми в плей-оф Кубку Європи ФІБА. В баскетбол грають не гроші, а гравці.
– Як ви відчуваєте себе закордоном?
– Життя змінилося в один момент. Я завжди мріяв грати закордоном. Тому що хочеться виступати в кращому клубі, в сильнішому чемпіонаті. Коли я легіонер – очікування від мене не як від гравця в Україні. В Україні я знаходився в зоні комфорту. Коли в Хіміку були в ростері легіонери – вони робили роботу, а місцеві допомагали їм. А зараз – вже я, як легіонер, маю виконувати основну роботу. І це приносить мені дуже велике задоволення.
– Які цілі ставите перед собою у Калеві?
– Потрапити до фіналу єврокубку. Після цього у нас буде Латвійсько-Естонська ліга, де ми маємо пройти до фіналу чотирьох і виграти Естонський чемпіонат. Минулого року я став срібним призером. Цього року я хочу виграти золото.
– Порівняйте чемпіонати України і Естонії?
– В Латвійсько-Естонській лізі дуже багато молодих гравців. Можливо, є кілька легіонерів. Практично немає литовців, але доволі багато українців. Їхні клуби орієнтуються на розвиток саме місцевих баскетболістів. Тут, як і в Хіміку, велику увагу приділяють розвитку молоді.
– Відчуваєте довіру? З боку керівництва, з боку тренера?
– Так, відчуваю. Вчора я грав 30 хвилин і я вдячний цьому. Мені лише 20, але я можу грати і демонструвати свою впевненість. Також є можливість грати в єврокубку, сподіваюся виграти Естонський чемпіонат і наступного року спробувати свої сили в Лізі чемпіонів. Це вже наступний рівень міжнародних змагань.
– Ви часто виходите з лавки для запасних. Чи вам це комфортно?
– На початку сезону так і було. Але потім мій американський колега отримав травму плеча і вибув на деякий час. Отже, я міг грати в стартовій п‘ятірці. А після його повернення ми граємо в два поінтгарди разом. Це дає нашій команді швидкість, захист, різноманітність у нападі. Малюнок нашої гри трошки змінився від початку сезону, але це дає свій результат.
– В одному з матчів Калев пропустив декілька атак суперника поспіль. Ви почали заспокоювати партнерів, звернувшись до них характерним жестом, немов би: Видихніть. Поверніться до тями. Приміряєте на себе роль лідера?
– Хоч мені тільки 20 років, але я намагаюся бути голосом на паркеті. Я повинен це робити, як розігруючий. І мої гравці мене слухають. Навіть ті, яким по 35 років. Бо від мене залежить, чи будуть вони отримувати м’яч (сміється). Але часом і мене треба заспокоювати. А це вже робить тренер.
– Як мотивуєте себе на кожний матч?
– Маю особисту мотивацію після чемпіонату Європи U-20. Що не трапляється в житті, трапляється на краще. Впевнений в цьому. І від тоді, я кожен матч намагаюся бути кращою версією самого себе.
Автор публікації
